Це було схоже на звичайну сільську пльотку: їй сказала кума, якій сказала кума, що бачила, як її чоловік бачив, немов мій Василь цілується з Мариною.
Марина у нас жінка молода і розлучена, виховує сама доньку, якій скоро й самій треба буде хлопців шукати.
Чому матір не береже їхню честь – нікому в селі не відомо.
Але, щоб мій Василь та таке робив? Ну, хай буде, ми разом тридцять п’ять років і вже один одному набридли, як гірка редька, але ж! Привселюдно?
Василь мене привселюдно чмокнув на весіллі, коли кричали нам гірко.
Та він не хоче раз в рік піти Плащаницю поцілувати, а тут таке?
Знаю я чого сусідка Маруся мені цю звістку принесла – хоче перша розказати, як на власні очі бачила, як я на це все відреагувала.
А у мене в голові лиш одна думка промайнула – весна на носі, як чоловіка з хати виганяти? Хай посадить, а потім вже вияснимо що до чого.
Моя реакція Марії не сподобалася, бо вона швидко пішла геть, а я стала собі думати, що ж то за оказія така на мою голову.
Не дратувало мене те, що Василь молодшу уподобав. А те мене зачепило, що тепер село й мені кістки перемиватиме. От, на старості літ дочекалася такої популярності.
Прийшла до хати, аж тут і Василь з роботи охкає, що так вже йому спину скрутило, що й робити не може.
– Знаю я таку хворобу, – кажу я йому, – називається запалення хитрощів, загострюється навесні під час веснування городів.
– Ніколи ти мене не пожалієш, – починає він своє.
– Як ти мені – так я й тобі, – кажу, а сама починаю пригадувати чи був такий рік аби я не веснувала?
Не було. Хоч повзай, хоч рачкуй чи шкутильгай – але город я садила.
Але вже й не спиться, знаєте, бо ж думки лиш про нього та Марину. Ну от як він міг таке вчинити? Дійсно – сивина в бороду, а біс в ребро!
Відіслала його спати в іншу кімнату, бо він хропе, а сама й далі не засну. Що ж робити? Бо робити щось та й треба.
– Піди до Марини та покажи їй, – радить кума.
– Випхай його з хати, – радить подруга.
– Ой, що там тої зради – забудь, – каже мама.
І роби, Параню, що хочеш.
Найперше, я вирішила піти до першовідкривача, до куми куми чоловіка, який оте все бачив. Матвій не виглядав мені ніколи пліткарем, тому я вирішила натяками не виясняти, а одразу в лоба:
– Ти бачив мого чоловіка з Мариною?, – питаю.
– Коли?, – кліпає він очима.
– Коли бачив – тоді й «коли», – вже мене це починало дратувати.
– А що я мав бачити, – допитується мене Матвій.
– Те бачив, що твоя жінка кумі розказала, а кума по цілому селі порозносила!
– Та не бачив я твого Василя ні з якою Мариною! Відчепися від мене!
От тобі й маєш! От тобі й першоджерело. Що мені тепер робити? Повірити Матвієві і забути за це все чи ще допитуватися в Марини і то отак конкретно аби вона запам’ятала, що на чужих чоловіків ласитися не треба?
Зрозуміло, що я Василеві нічого казати не буду, але от сусідці отак легко рота не закриєш, бо вона як вже вчепилася, то не відпустить.
А недавно кума мені принесла, що сусідка розказує, що сама особисто на свої очі бачила мого Василя та Марину. То я вже геть нерозумна стала – чи Матвій правду казав, чи сусідка повірила у свої ж брехні? А найголовніше – як це все зупинити раз і назавжди?
Фото Ярослава Романюка.
