— Я свою дитину не залишу, але ти повинен піти, – говорила ковтаючи сльози, – Ти молодий і ще зможеш створити родину і бути щасливим. Ми тобі лиш заважатимемо.
Мені зараз настільки непросто, що я просто повинна з кимось поділитись. У мене маленька сім’я – я, чоловік і син. Син ніколи не був здоровим.
Зараз йому 6 років він не ходить, не говорить, може тільки повзати. Їжу перемелюю в блендері, а потім вже годую. На роботу немає можливості влаштуватися, син сам себе не обслуговує, чоловік працює на межі сил, крім основної роботи, ще на двох підробітки. Грошей на різних спеціалістів і процедури потрібно неймовірно багато.
Мені так шкода чоловіка, зі здоров’ям у нього теж неважливо, але на себе махнув рукою. Я часто бачу, як у чоловіка течуть сльози, коли він бачить стан сина. Якщо чесно, я сама дуже втомилася. Чоловік вже частково посивів, а йому лише 31 рік. Я йому вдячна за ті роки підтримки і уваги, інший би на його місці міг би і піти.
Останнім часом у мене з’явилася думка: я хочу, щоб чоловік знову став щасливий, але без нас. Адже він ще може створити сім’ю і мати здорового малюка. Я мати і свого сина не залишу. Це мій хрест. Хочу сказати чоловікові, щоб він залишив мене або зробити так, щоб він пішов, якщо не захоче. Я бачу, як йому непросто і не хочу, аби він прожив своє життя от так.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
