Осінило мене на поминках за чоловіком. І то думка так в голову залізла. Що я вже чи не наяву бачу, як сидить поруч мене чоловік в костюмі та чарку піднімає.
– За тебе, Любко, нарешті я в ресторані за стільки років насидівся!, – каже привид, а мені аж волосся дибки!
Сльози покотилися…
Яка ж це правда! Ми в ресторані з Павлом були, коли сина женили та в кумів на ювілеї, але так аби ми пішли собі в ресторан на наше свято, то такого з роду-віку не було! Все в хаті та все я варю-парю, та все те в гризні, бо я втомилася вже, а він ще й не вбрався!
І так всі роки! Ще за молодості, як поїхали на море, коли ще сина не було, то й відпочили і фотографії є звідти. А відтоді лиш корова та господарка та клопоти.
І не скажу, що ми якісь люди забиті чи що, ми з освітою й з зарплатою. Але ні дня не були в театрі, бо далеко і корову треба годувати.
На концерті Яремчука не були ні разу, хоч пісні його любимо дуже. Та ні в кого, кого ми любимо – ні тобі Бобула, ні Білозір. Лиш робота і робота!
А що ж ми колись хотіли? Про що ми мріяли – от хоч що робіть, але я не пам’ятаю! Прийшла я до хати і стала наші фотографії перебирати в руках. Життя прожили, але як ми його прожили? Нема що згадати, якби не фотографії, бо в пам’яті геть все стерлося.
Син з невісткою прийшли мені ще допомогти прибрати все, привезли їжу. Яка залишилася і поїхали, бо треба їм на роботу. Я залишилася в нашій великій хаті сама, як палець. Дала псам їсти, котові, свині, корові, курям, качкам, індикам. Впала на ліжко від утоми, але заснути не можу.
Все мені не дає спокою, чого ж я колись в житті хотіла? Аби всі були живі і здорові – це точно. Невже це все?
Пам’ятаю, як ми ще молодими якісь концерти в селі організовували, ярмарки, ходили співати, далі як ми колядували… Ох!
А тепер що в селі робиться? Та ніхто нічого не робить – всі як не в телевізорі, то в телефоні.
На наступний день я обходила свою хату і господарку так, наче вперше бачу. Купа закруток в пивниці, переповнена морозилка і холодильник, переповнені шафи одягом, який я не ношу. Все на якийсь день тримаю. Коли вже той день настане?
Знову обійшла господарку і далі за фотографії, далі давай наше життя згадувати. Як ми колись хотіли на води поїхати, але свекри не хотіли сидіти з дитиною, бо сказали, що нема чого шастати та гроші тратити.
Син приїхав, певно, на наступний день, коли дізнався, що я геть «берега пустилася».
– Мамо, ви все продали та маєте добрі гроші, мені якраз треба трохи докласти і купити собі машину. Буду родину всюди возити, – почав син.
І серце мої зіщулилося і вже рука потяглася допомогти рідній кровиночці аби життя його стало кращим… Але на мене з портрету дивився Павло і я синові сказала:
– Синочку, грошей нема. Я собі купила путівку в санаторій, далі маю наїстися всіляких заморських фруктів, далі поїхати в гори і вилізти на Говерлу, їсти банош і ще далі я не придумала.
– Мамо, з вами все добре?, – син дивився на мене таким поглядом.
Читайте також: За чоловіком скоро роковини, а я його й добрим словом згадати не хочу!
– Сину, зі мною нарешті все добре. А ти живи так, аби й на мрії вистачало і на прожиття, а не лише на те, як би найкраще купити та собі на голову висадити. Як нема в житті радості, то треба щось міняти в такому житті – або людей навколо, або що інше.
Я вернулася з санаторію і взялася за сільський ансамбль. Жінки ніби чекали, коли то нарешті хтось гукне співати, бо вже стільки претенденток, що треба диригента! Ви б бачили, які у нас костюми! Сорочки вишиті, спідниці і жилетки – всі як один!
По селі кажуть, що я ще наспіваюся, як не буду мати що їсти, але я наче з себе груду яку скинула! Навіть, Павло на портреті якийсь радісний, то що про мене казати?
Фото Ярослава Романюка.
