Все життя нив і стогнав, що йому важко дітей піднімати, навіть до пенсії не дотягнув – звільнився! І через нього я доброї пенсії не маю, а лиш мінімальна! Бо так і не переоформила його собі.
Василь працював електриком на підприємстві роки і зарплати тієї було – кіт наплакав, а у нас троє дітей, одне за другим! От я й кажу йому – їдь на заробітки, бо поки діти малі, то ще нічого, а потім кожен поступати захоче, далі в житті треба допомогти і весілля зробити.
А воно ж поїде на місяць привезе знову ж копійки та ниє, що втомився і знову треба на роботу.
Я ж не жаліюся, що все на мені – діти, робота, хата.
Коли ми наймолодшу Василинку віддали заміж, то він наче помолодів, радісний такий був:
– Нарешті, – каже, – я відпочину.
Як відпочивати? Та ж дітям і далі треба допомагати, бо хоч Василь і гроші на навчання заробив завдяки моїм нервам, бо ж треба було його щоразу випихати на заробітки, але за житло їм ми ще не до кінця всі виплати зробили.
Старшому Артуру ми вже виплатили квартиру, а от молодшим ще тільки на виплати взяли.
Та тим більше – до пенсії ще два роки, яке відпочивати?
А він вперся і все – не маю сили, з роботи звільняюся.
– Ти про мене подумав, – кажу я йому, – Моєї пенсії на нас усіх не стане, а зарплати тим більше. Ще й дітям треба допомагати!
– Ну, хай вже діти мені допомагають, – каже він.
Я таке не можу стерпіти – аби від тепер дитячий хліб їсти?
– Я їх вивчив, я їм квартири купив, то хай вже й мене всі разом прогодують, – вперся Василь.
Я тоді зробила так – запросила всіх дітей на застілля, але на меті мала головне – аби вони батькові пояснили, раз він мене не слухає, що треба працювати, а не відлежуватися.
Діти були повністю на моїй стороні.
– Тату, – каже Артур, – то ж два роки лишилося, ти ж пенсії не матимеш доброї.
– У мене стаж є,- відказує той, – сорок років, то, може, вже досить?
– Зараз крутять з законами щороку, – додає середульший Іванко, – залишишся з мінімальною і як проживеш?
– На вас буду надіятися, чи ви мені скибку хліба не дасте?
– Тату, – сказала Василинка, – Ми маємо думати про своїх дітей, як їх прогодувати, маленьких, а ти дорослий чоловік в розквіті сил! Якби ти був стареньким, то ще куди не йшло!
Я тільки переможно дивилася на нього – думай, чоловіче!
Діти роз’їхалися. Я ще їм в дорогу всього надавала, що вони люблять. Прийшла в квартиру, а Василь такий сидить сумний та зітхає.
А мене ті зітхання просто поривають!
– Досить себе жаліти! Все життя лиш те й робиш, що ниєш та ниєш! Якби не я, то ми б дітям картонні коробки дарували, а не квартири! Для того дітям і батько!
– Маріє, – каже він мені, – Вони вже дорослі люди і самі мають за себе дбати.
– А ти чим будеш займатися? На дивані лежати, а діти мають від онуків відбирати гроші? Ти думай трохи!
А ще мені купа пішло нервів аби його поновили на роботі, прийшлося занести аби попередній запис скасували… Одна шкода від такого чоловіка!
Аж тут мені телефонують, що Василя швидка забрала…
Ну, артист, думала я, таки свого доможеться!
І ось вже роковини…
Така мене злість бере – пенсія у мене буде моя, бо його ж не вийшла… Діти своїм життям зайняті, за своє дбають і молодці… А я сама та все думаю і думаю, яка ж то чоловік був людина аби нікому доброго не зробити. Отак все життя й прожив!
Фото Ярослава Романюка.
