– Семен каже, що забере мене жити в місто, що у нього там квартира і гарна робота, що скоро приїде і ми поїдемо знайомитися з його мамою! Нарешті я вирвуся з цієї глушини!
Донька моя дуже хотіла жити по-багатому, а де це взяти на нашу з чоловіком зарплату? Я їй з самого малку казала. що ми люди прості, треба дивитися на наші можливості і так жити, а не у мріях літати. Але вона з самого малку така була – хотіла те, що й інші і ногами тупотіла, коли щось було не по її.
Але я на те уваги не звертала – часу не було, бо й робота і господарка, ще мені на ці примхи звертати уваги?
І ось вона й знайшла собі привід для того аби поїхати з нашого селища – заміж вийде за експедитора.
Я її попереджала, я її просила, щоб вона була обачна, бо чоловіки таке плетуть, коли лиш одного хочуть, але донька попри всю свою зухвалість ще й була доволі наївна дівчина.
Та посудіть самі, що то дівча після училища, лиш пішла працювати в магазин, а тут така увага від вже дорослого хлопця. Хто встоїть? Та й бачила я того Семена, справді, гарний, статний, усмішка від вуха до вуха… Сама б могла в такого закохатися.
І отак вона добігалася, а Семена й сліду не стало. Телефон не бере, де саме живе – не сказав, напарник змінився і ніхто про нього нічого не знає.
– Я сама дитину виховаю! Ще приповзе до мене!, – казала донька, витираючи соплі.
Я не знала що й робити. Бо яка дитина на наші голови? Й так не густо з грошима, а тут такі видатки? Але Олеся вперлася і все – буде мати дитину, сама виховає і на ноги поставить.
– Дитино, ти серіалів передивилася?, – кажу їй я, – ти не знаєш, що таке мала дитина! Йди його в місто шукай!
– Ні, раз так, то буде по-моєму.
І отак вона привела нам на світ онучку, Даринку, сказала, що то Бог їй подарував таке щастя.
Але на це щастя треба було добряче заробляти, бо наші дві зарплати з чоловіком не вистачало аби все купити, добре, що хоч годування було мамине, бо ми б точно пішли по світу.
Вже Даринці три роки і каже мені Олеся:
– Мамо, я поїду за кордон, тут швачок набирають на фабрику, всього навчать і гроші добрі платять. Що скажеш?
– Так, я не проти. Піде Даринка в садочок і нам буде легше, – зраділа я.
А що? Гроші ж треба. Олеся поїхала на три місяці, а далі й лишилася на пів року, була дуже задоволена роботою і зарплатою, тому приїхала на місяць і знову їхала.
Все почало налагоджуватися, бо й гроші зайві з’явилися, онучка росте, в доньки моєї якийсь кавалер є.
Але треба було мені поїхати в місто на свою голову. Поїхала я по справах і натрапила на Семена! Ви собі уявляєте, що скільки я його спеціально шукала ввесь цей час, щоб поговорити, а тут, коли він мені й близько не треба, то сам на мене наскочив.
Впізнав і вбік, а я тоді не знаю, що й найшло на мене, бо я його за рукав та в очі:
– А що ти, татуську, та до доньки своєї не навідуєшся стільки часу?
А він белькоче, що був зайнятий та обставини, а я тоді далі:
– Та ми тебе й знати вже не хочемо, так сказала аби тебе совість трохи відвідала, що без тебе донька росте. Я ще й Богу на цю тему молюся, знаєш, дуже прошу за твоє щастя, – зареготала вже я, бо важко було дивитися на його лице.
Така я щаслива додому їхала, наче меду літру з’їла, де ж я знала…
Аж тут через тиждень приїжджає Семен з дружиною до нас, мовляв, батько хоче доньку бачити і хоче доньку виховувати.
– Розумієте, моя дружина не може мати дітей, – каже він, – а тут у мене таке щастя і вона не проти прийняти доньку, як свою рідну. Я знаю, що Олеся не виконує належним чином материнські обов’язки і я збираю папери! Зустрінемося в суді і дякую, що повідомили мені таку гарну новину.
Я мало не впала там, та свій язик прикусила. Що ж це таке діється, що через мене ми онучки мати не будемо? Як все владнати – не знаю, доньці казати не хочу, бо ж вона на роботі, далеко. Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
