А він тільки руками розводить, що не думав, що так станеться, тоді я його до стіни підводжу і кажу:
– Це твоїх рук справа, якщо тут дверей не буде, то я тебе знати не хочу!
Ми на цю хату все життя працювали, тоді у мене були гроші, бо чоловік їздив на вахту і привозив добру копійку. Ми перші вибудували двоповерхову хату з такими гострими вежами, як у справжньому замку. Як я ними милувалася, не передати. Бувало йду з роботи, ледве ноги тягну, бо ж цілий день біля прилавка, ще й сумки важкі несу, але як свої вежі побачу, то наче мені сили додається!
Ріс у нас один син і ми ним дуже пишалися, бо й гарний і розумний, вже собі я приглядала в селі кого б хотіла за невістку мати, але ж де матері вгодити. Привіз якусь з навчання, що й нема чим похвалитися і сказав, що то його наречена.
– Мамо, це Ліля, – отак гордо сказав, а я лиш скривилася, бо там від лілії ота блідість і аж якась прозорість.
Яка з неї робітниця, а нашу хату треба добряче поприбирати і покрутитися навколо неї, бо є й городи і господарка.
Стали діти жити у нас, вони попросилися жити на другому поверсі і що я все чула, що там вони совають меблі по моєму дубовому паркеті! Зранку невістку й не дочекаєшся їсти приготувати, спить до полудня! Як почне собі бутерброд робити, то мене аж трясе, бо все так повільно, тонесенько ріже, вимащує хвилин десять. Та вже син сто разів зголоднів, а у неї тільки чай готовий, а бутерброди ні!
А що мені там на другому поверсі наробила: покривала з диванів постягували, плям вже на оббивці наробили, плями від горнят на столику дубовому, на підвіконнику… А я в крик, бо то все мої гроші, а вони не шанують нічого!
Я вам кажу, що ні прання не вміє розвісити навіть, а що вже аби випрати, просто на кнопку нажати, бо їй ліньки!
А раз я вже не витримала і пішла її будити до роботи, то вона як почала перед сином жалітися, що я їй бідненькій не даю спокійно жити, а вона бачте, вже при надії.
– Та коли ви вже встигли, – не витримала я, – як ти будеш дитину глядіти, як ти нічого не вмієш?
Ой, далі слово поза слово і вже таке між нами, що й нема чого розказати. Чоловік не витримав і сказав, що раз таке діло, то хай собі роблять половину хати і свій захід і будемо жити як сусіди.
І що ви думаєте? Почали двері вибивати. Купа пилюки. Далі замуровували вхід, знову мені все мити і перемивати, купа додаткової праці, якої б не було, якби невістка була людською!
З якого права вона має мою хату, на яку я роки працювала разом з чоловіком отак ділити і переінакшувати? А син теж добрий! Він хоч гривню в цю хату вклав, що тепер тут мені говорить, що він буде робити, а що ні!
– Любо, вони молоді і хай роблять, що хочуть, – каже чоловік.
– Що? Отак мені хату перерити та подвір’я, то хай буде? У мене був лад і порядок, син був при доброму розумі, поки оцю не привів. Бліде і худе, а командує і життя нам псує!
– Як ти будеш себе так вести, то вони взагалі переїдуть, – каже чоловік.
– То хай їдуть і скоро обоє прибіжать назад, бо то не в мене на шиї сидіти. Там треба гроші заробляти, а не про свої права казати там, де їх і бути не може, у моїй хаті!
І скажіть, що я не права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота