Пишу лиш для того, що не можу це викинути з голови. Може отак розкажу і воно перестане мені перед очима крутитися.
Я живу в гірському селі, краса неймовірна, але я її рідко бачу, бо завжди спина зігнута в роботі та турботі.
Отак на носі п’ятдесят років, а щастя в моєму житті – хіба ті гори сині та смереки високі…
А чоловік… Ой, одна назва він у мене, а не чоловік. Як є робота, то плаче, а нема, то скаче…
Як вже мені те все остогиділо і не переказати, бо як тільки заллє собі очі, то одразу:
– Галинко моя, яка ти у мене… Я б без тебе пропав… А ти всюди, все для нас робиш, а я отакий слабосилий…
Вже не бачу в тому ні щирості, ні якоїсь надії на те, що полишить. Вже й до баби Гані ходила, то давала мені таку приправу, що він аж сльозився, таке гірке, але ж не кинув…
Діти он у мене вже великі, то який вони приклад в свою родину візьмуть? Донька вже з хлопцем ходить і так, що й женитися будуть. А за що те весілля робити?
Отак я й пішла в ліс гриби збирати… Дозбиралася, як побачите…
У нас під самим лісом ще дідівська хата стоїть, в ній вже років п’ятдесят ніхто не живе, але біля неї є сад, то ми й складаємо в хату яблука та городину, коли там оремо. Отак відкриєш двері, а звідти такий аромат, що аж на серці тепло.
То я собі попри ту хату, поставлю велосипед до хати, бо ж різні люди ходять на гриби і хоч мій велосипед старенький, але на металолом піде.
Отож, їду я собі, лиш хату закрила, як така машина велика стала біля нас і чоловік з машини мене питає:
– Прошу пані, то сюди на гриби є стежка?
– Є, – кажу, – я якраз йду, то я вас виведу.
Ну не дуже мені хотілося грибні місця показувати, тим більше, що я маю назбирати грошей хоч на пристойне сватання. Думаю, отак його вверх виведу, а там хай вже сам.
Я бачила, що чоловік не місцевий, але просто ліс тут буковий і в ньому стільки білих, що ви собі не уявляєте.
Так от, я вивела його, а сама й в хащі, щоб на своє місце натрапити, вже збираю, як він збоку теж гілками хрускає. Ну що за чоловік хитрий?
Я знову шусть через збору – знову він недалеко ходить.
– Прошу пана, – взлилася я, – Щось ви за мною сильно увиваєтеся.
– Пані, та я бачу, що ви сильні місця знаєте, то й вирішив коло вас побути.
– То я місця для себе знаю, а не для вас!, – кажу йому.
– Давайте так – я вам половину віддам, як не будете мене проганяти, – спросився чоловік.
Ну за половину, то хай буде.
Я вже всі свої пакети назбирала, вже й рюкзак повний і бачу, що й чоловік теж аж куртку зняв, щоб гриби складати…
І такий, знаєте, той чоловік вродливий, хоч і старший за мене, але , що файний, то файний…
Вийшли ми на стежку, вже прийшли до хати і він чесно поділився зі мною грибами. Я половини брати не хотіла, але він сказав, що збирав для інтересу, йому так багато не треба.
– Як хочете, то я вас вниз звезу, – каже, – Бо то є трохи дороги…
Я почала віднікуватися, бо ж у мене й велосипед для цього є.
Той поїхав, а я сіла і думаю – коли ще мені який чоловік запропонував допомогу за моє життя просто так?
Я не могла такого пригадати. За все треба було щось віддати чи послугу зробити, чи відробити, чи гроші дати…
Пішла я додому те все, що назбирала добре, завтра на базар віднесу, а що трохи старе – то сушити.
І отак я по декілька разів на тиждень, то на базар, то на гриби і на диво, той чоловік так само приїздить і вже, як свій лишає машину біля брами та заходить привітатися.
– Щось ми в лісі розминулися, – каже він мені, – Того я сьогодні й не назбирав багато.
– Не велика біда, – кажу йому, – Головне аби зі своїм щастям не розминутися, а ви бачу таки знайшли.
Та кивнула на його гриби. А він так на мене подивився і каже:
– Та, знайшов…
А потім, люди добрі, я не знаю, що то сталося… Лиш небо і гілки смерек, які розгойдував вітер…
Далі ми домовилися, що будемо в певні дні ходити на гриби… Я такого в молодості не відчувала, і хай там гріх чи ні, але то життя!
Всі помітили, що я мов літаю, плаття собі купила аби на сватанні бути гарною, на стіл накупила та не знаю, де й сили взялися аби те все зготувати.
Чекали ми гостей, як на обору нашу їде машина… велика…
Виходить він…
Донька летить зустрічати та знайомити нас зі сватами…
Не знаю, як то все пройшло, як у сні якомусь…
Чому доля таке зі мною зробила? Поманила щастям, а тепер віддавай назад і з відсотками…
Фото Ярослава Романюка.
