fbpx

Я таки безталанна якась, бо й з чоловіком жити не можу і самій теж не весело. Думала, що буду вести насичене життя. а сама сиджу перед телефоном, бо як не одна подруга відмовить, то інша

– Ой, у мене сьогодні онуки виступають.

– Ой, я маю з чоловіком піти вибрати взуття.

– Ой, я йду на ювілей з чоловіком.

Зрадниці. Всі так своїх чоловіків ганили, а, коли прийшлося до діла, то лише я одна наважилася поставити крапку в стосунках, а вони й далі за них тримаються! Де ж таке видано? Якщо всі, то всі. А то тут годинами виливали душу, які ж чоловіки їхні неуважні та байдужі, але варто мені було перетворитися на самотню жінку, як тут же у них купа справ з чоловіками: то закрутки крутять, то картоплю копають, то сидять на дивані.

А я сиджу на кухні сама і нічого мені ні робити не хочеться, ні ходити нема з ким. Діти не телефонують, бо я мушу до них дзвонити чи їли і в шапці. А так, то їм вже мами не треба.

Нікому вже мене не треба, навіть, свекруха перестала телефонувати зі своїми претензіями. Аж сум мене побирає.

Вже всіх однокласників та одногрупників знайшла і всіх наче під мікроскопом порозглядала: чи одружений, що з дітьми і чи є де жити. Ніхто з колишніх кавалерів не був вільним і моя печаль і туга посилилися ще більше, адже за кого я заміж вийду?

Ви скажете, що я щойно звідти, але ж нема з ким і в магазин піти, то таки треба чоловіка! Бажано б якогось красеня з кучерями, бо мій Михайло був лисим і от би він нас побачив, я аж розмріялася.

Але ж нема нікого! Аж на люди нема охоти виходити, бо наче наді мною не німб стражденної жінки через тридцятирічний шлюб, а напис «розлучена».

А ще ця осінь почалася. Коли ті вечори довжелезні, теменні, робити нічого не хочеться, дивитися нема що по тому телевізору. Аж засумувала, що колись могла з нічого зробити скандал, збадьоритися, розслабитися і заснути, мов те немовлятко після купелі.

Було кого послати в магазин за олією, за хлібом, було кому сміття винести та пилосмок витрясти. А тепер все сама і сама.

Рука сама потягнулася до телефону.

– Ти коли свої речі нарешті забереш, Михайле? У мене нове життя і скоро буде новий чоловік, а тут твоє спіднє в кожному куті зі шкарпетками?

– В доброї газдині всюди порядок, а ти й досі не можеш все покласти на одну купу.

– Я б поклала та не хочу й пальцем до твого торкатися! Приїжджай і забирай.

– Нема мені чого робити? У мене тут від жінок відбою нема, всі на мене чекають на вечерю запрошують, не те, що ти – тільки яєчня та яєчня.

Ох! Як гарно, наче тягар з душі скинула і заснула сном спокійним.

Звичайно, що у мене всі його речі вже давно спаковані та на нього чекають, але це все треба було для діла.

Перед приходом Михайла я нарядилася і заметушилася:

– Забирай все якнайшвидше, бо у мене побачення, духу, щоб твого тут не було.

– Ти дивися, коли зі мною жила, то хоч би раз так одяглася! Правду моя мама про тебе з самого початку казала!

Ох, що тут почалося! І маму я його згадала і сестер, далі батька і діда з бабою. А він мені, а я йому. Як ми опинилися в спальні – сама не знаю.

Ну, я жінка вільна, кого хочу, того й воджу, зате він збігав в магазин без звичного бурчання і пилосмок вибив. А як йшов до матері, то й сміття забрав до смітника.

А от речі знову забув. Ну, нічого, прийде наступного разу, тоді й забере, якщо прийде без квітів.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

У світі, де кожен момент — це власна історія, наш YouTube-канал — той ключ, що відкриває двері в нескінченні історії життя.

Підпишіться зараз, і разом ми будемо відкривати цей неймовірний світ, де кожна історія чекає свого читача.

You cannot copy content of this page