fbpx
Історії з життя
– Я тата чекаю. – спокійно заявив син, коли я нарешті після довгих пошуків у темному дворі, таки знайшла свою дитину, – У нього немає ключа. А у мене є. Ти ж йому двері усе одно не відчиниш, от я і стою тут, він завше цією дорогою з роботи повертається.

Я свого чоловіка знала краще, ніж себе. Так мені здавалося. І раптом розміреному життю прийшов кінець. Один раз чоловік з’явився ледь на ногах тримаючись, через кілька днів знову, а потім це стало повторюватися майже щодня.

Спочатку я навіть сміялася і жартувала над його мовою і спробами здаватися тверезим. Потім стало не до сміху. Найприкріше було те, що причин для такої поведінки не було! Вдома все благополучно, дочка успішно закінчує школу, синочок робить успіхи в спорті, я як і раніше хороша дружина і господиня. Чого тобі ще треба?

І на роботі у чоловіка не було ніяких особливих причин, щоб злетіти з рейок. Хіба що дружок у нього там з’явився. Кілька разів чоловік і додому його приводив. Але після їх посиденьок я цю лавочку швидко прикрила. Сказала чоловікові, що його новому колезі і товаришеві по пляшці, робити в нашому будинку нема чого. І ось до чого це призвело.

Після довгих умовлянь я твердо заявила чоловікові, що більше його обіцянкам не вірю. Такому, як він в сім’ї не місце! Зібрала йому сумку з чистим одягом, забрала ключ і виставила за поріг. Тихенько в шпаринкуи дивилася, як він сидів на дитячому майданчику у дворі. Потім пішов. Де він ночував, не знаю.

Наступний день був вихідний. Вдома було тихо. Діти мовчки займалися своїми справами. Я переробила навіть ті домашні справи, які і не збиралася. Навела порядок у всіх шафах, в коморі.

Увечері я увійшла в дитячу кімнату і побачила, що дочка лежить в ліжку з книжкою, а сина немає.

– А Славик де? – здивувалася я.

– Не знаю, – відповіла дочка, – нічого не сказав, светр для чогось надів і пішов.

Я вибігла з дому. У дворі не було ні душі. Я пройшла повз будинок, повернулася до під’їзду. І раптом в альтанці на дитячому майданчику розгледіла маленьку фігурку. Підійшла. Це був син.

– Слава, – тихо сказала я, – чому ти тут?

Син помовчав, але все ж вирішив відповісти:

– Я тата чекаю. У нього немає ключа. А у мене є.

Горло у мене перехопило. Поклавши руку синові на плече, я сказала:

– Пішли. Почекаємо тата вдома.

– Ти відкриєш йому?

– Відкрию.

І коли чоловік о першій годині ночі подзвонив, я, звичайно, відкрила йому двері.

Не скажу, що у нас відразу все налагодилося. Довелося ще докласти рук.

Але ті кілька хвилин в темряві холодного квітневого двору відкрили мені, що в своїй боротьбі з «зеленим змієм», що перетворилася у протистояння з власним чоловіком, я поставила сина перед непростим вибором.

Я зрозуміла, що моє обурене і ображене жіноче «я» – ніщо перед розгубленим і наляканим «я» мого сина. Я є я, а тато є тато, улюблений і такий необхідний.

І згадалося застереження древніх мудреців: озирнися у гніві.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page