Я свого чоловіка знала краще, ніж себе. Так мені здавалося. І раптом розміреному життю прийшов кінець. Один раз чоловік з’явився ледь на ногах тримаючись, через кілька днів знову, а потім це стало повторюватися майже щодня.
Спочатку я навіть сміялася і жартувала над його мовою і спробами здаватися тверезим. Потім стало не до сміху. Найприкріше було те, що причин для такої поведінки не було! Вдома все благополучно, дочка успішно закінчує школу, синочок робить успіхи в спорті, я як і раніше хороша дружина і господиня. Чого тобі ще треба?
І на роботі у чоловіка не було ніяких особливих причин, щоб злетіти з рейок. Хіба що дружок у нього там з’явився. Кілька разів чоловік і додому його приводив. Але після їх посиденьок я цю лавочку швидко прикрила. Сказала чоловікові, що його новому колезі і товаришеві по пляшці, робити в нашому будинку нема чого. І ось до чого це призвело.
Після довгих умовлянь я твердо заявила чоловікові, що більше його обіцянкам не вірю. Такому, як він в сім’ї не місце! Зібрала йому сумку з чистим одягом, забрала ключ і виставила за поріг. Тихенько в шпаринкуи дивилася, як він сидів на дитячому майданчику у дворі. Потім пішов. Де він ночував, не знаю.
Наступний день був вихідний. Вдома було тихо. Діти мовчки займалися своїми справами. Я переробила навіть ті домашні справи, які і не збиралася. Навела порядок у всіх шафах, в коморі.
Увечері я увійшла в дитячу кімнату і побачила, що дочка лежить в ліжку з книжкою, а сина немає.
– А Славик де? – здивувалася я.
– Не знаю, – відповіла дочка, – нічого не сказав, светр для чогось надів і пішов.
Я вибігла з дому. У дворі не було ні душі. Я пройшла повз будинок, повернулася до під’їзду. І раптом в альтанці на дитячому майданчику розгледіла маленьку фігурку. Підійшла. Це був син.
– Слава, – тихо сказала я, – чому ти тут?
Син помовчав, але все ж вирішив відповісти:
– Я тата чекаю. У нього немає ключа. А у мене є.
Горло у мене перехопило. Поклавши руку синові на плече, я сказала:
– Пішли. Почекаємо тата вдома.
– Ти відкриєш йому?
– Відкрию.
І коли чоловік о першій годині ночі подзвонив, я, звичайно, відкрила йому двері.
Не скажу, що у нас відразу все налагодилося. Довелося ще докласти рук.
Але ті кілька хвилин в темряві холодного квітневого двору відкрили мені, що в своїй боротьбі з «зеленим змієм», що перетворилася у протистояння з власним чоловіком, я поставила сина перед непростим вибором.
Я зрозуміла, що моє обурене і ображене жіноче «я» – ніщо перед розгубленим і наляканим «я» мого сина. Я є я, а тато є тато, улюблений і такий необхідний.
І згадалося застереження древніх мудреців: озирнися у гніві.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
