«Я тебе ні про що не просив», – сказав мені чоловік. Я аж остовпіла. Невже треба чекати прохання, коли ти хочеш допомогти коханій людині? Та ти робиш це від щирого серця. А тут не треба нічого від мене було

Не треба було мені стояти на базарі, поки Толик вчився і не приносив в родину ні копійки. Тепер розумію, чому він мені приніс той велетенський шарф, ні, він не піклувався аби я не мерзла. Він хотів аби ніхто не впізнав в мені його дружину.

А як пішли діти, то я носила їх аж на вулицю на гойдалку, щоб вони заснули, бо у нашій крихітній кімнатці колиска не поміщалася. Я не будила його, бо він здобував другу освіту, все для кар’єри.

Грошей поки теж не приносив, а якщо й були, то йшли на нього, адже йому треба було гарно виглядати.
Я залишала дітей на бабу Ніну і мила офіси, підміняла на базарі подруг, їздила за товаром.

Толик вже був чиновником при міській раді, грошей й далі не було, але були зв’язки, проте, на холодильнику це не відображалося.

Я вставала і лягала з думкою, як нагодувати всіх, де дістати гроші…

Де ділося моє життя? Діти виросли, чоловік пішов до іншої, а я лиш розгублено кліпала очима – я ж все для вас робила, а тепер що?

– Мамо, тато правий, ти не та жінка, з якою хочеться виходити в люди, – сказав син.

– Мамо, Оля класна, ми дружимо давно. Вона краще в усьому розуміється, а ти лиш на усьому економиш.

Отак, пів життя пройшло, я його отак для них присвятила, а вони й не просили, їм не треба, сама нав’язалася.

Тільки необхідність поїсти вивела мене в люди, чомусь так захотілося мені грейпфрутів, що не передати словами. Пішла на базар до Івана, у нього найкращий товар і завжди свіжий. Він мене навіть не впізнав.

– Ти чого?

– Та от, чоловік пішов, діти виросли… Не треба я вже нікому…

Він тільки головою похитав.

А ввечері до мене прийшли мої давні напарниці по базару, жінки дуже голосні, тому я не звала їх у гості, бо Толику вони не подобалися, не його рівень. Вони мене вислухали і нагодували.

– Ти оце все покинь і виходь на роботу.

– Для чого? Мені на хліб і чай вистачить.

– Ти носа їм утри, а тоді вже чаюй. Що скажеш?

– Ні, не хочу нічого.

Але подруги мене не покинули, заходили і заважали сумувати. Далі на роботу якось витягли, далі в Європу за товаром поїхала, а далі й почала жити, сміятися, дивуватися…

Що заробляла, то витрачала на себе, кудись поїду, відпочину, зачіску нову попробую чи взуття на каблуку.

Діти телефонують – спілкуюся, грошима не допомагаю, бо ж не просять, хоч і натякають, а я наче й не чую.

– Мамо, ти вже який раз у Парижі, а я мене пальто торішнє, – каже донька.

– Мамо, а мені за оренду нема чим платити, а ти машину собі купила, – це вже син про мене піклується.

– Лідо, ти в квартирі моїй живеш, а я молодий батько, грошей треба, – то чоловік хвалиться.

А я всіх хвалю, адже яка доня економна, син самостійний, а чоловік молодий татусь.

– Яка я за вас рада. Будьте щасливі, – і кладу слухавку.

Люди ж не просять, а вимагають, то для чого їм допомагати. У мене є про кого піклуватися, адже мої подруги мене витягли і я їм зобов’язана, в однієї хвороба ця, в іншої ювілей, Іванові треба добре слово сказати.

Зайнята я дуже тепер тими людьми, які в мені бачили людину, а мої рідні хай навчаться цього вміння і тоді я може й зміню про них свою думку.

А хіба не так як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page