fbpx
Історії з життя
я тепер не можу спати. Справа в тому, що у мене є таємниця, яку я зберігаю вже тридцять три роки. Наш син, зовсім не наш. І тепер я не знаю, чи повинна я зізнатися йому в своєму гріху?

У мене дуже складна ситуація. Зараз мій чоловік перебуває на шляху до вічності. Йому 64 роки і у нього проблеми. Нам сказали, що це вже неможливо виправити і йому залишилося недовго бути з нами. І ось я тепер не можу спати. Справа в тому, що у мене є таємниця, яку я зберігаю вже тридцять три роки. Наш син, зовсім не наш. Точніше він мій, але батьком хлопчика є інший чоловік. Не мій чоловік. І тепер я не знаю, чи повинна я зізнатися йому в своєму гріху? У тому, що він все життя виховував чужу дитину?

Я сто разів репетирувала, як йому розповідаю правду. Я поясню, що сорок років тому, коли ми хотіли мати дитину у нас не виходило не через мене, а нього. Довгі роки спроби були марними. Ми були на межі розлучення. А потім під час його відрядження, я засиділася з подругою в кафе. Там зустріла симпатичного чоловіка і з ним поїхала до нього додому. Це була моя єдина помилка в житті. А через три тижні, я дізналася, що при надії. Стільки років нічого не виходило і тут диво. Я відразу зрозуміла, що батько хлопчика – той хлопчина з кафе. Але сказати про це чоловікові не наважилася. Він був такий радий дізнатися, що стане батьком, що я просто не змогла розбити його надії і мрії.

Я подарувала йому сина. Чоловік був на сьомому небі від щастя. Він і купав хлопчика, і водив в парк і брав з собою на риболовлю. Вони стали найкращими друзями на все життя. Ось і зараз мої чоловіки дуже близькі, незважаючи на те, що не рідні. Мій чоловік став найкращим татом для моєї дитини. Іншого я йому і не бажала б.

Я дивилася, як син росте, як спілкується з «батьком» і розуміла, що цю правду я заберу з собою. Але два роки тому, мій супутник життя занедужав. Ми намагалися всіляко рятувати його, але безрезультатно. Різні спеціалісти, огляди, методи – все марно. Препарати замовляли імпортні, нам їх надсилали з-за кордону. Але нічого не допомагало. І ось зараз, нам сказали, що надії вже зовсім немає. Чи маю я право в такий складний період зробити йому ще гірше? Чи повинен він прожити решту місяців знаючи, що його улюблений хлопчик – йому не рідний? Чи промовчати і нехай так і залишиться? Наскільки це буде правильно по відношенню до нього? Хіба не заслуговує він знати правду?

А якщо він мене не пробачить? Звичайно, не пробачить, бо я себе не пробачила досі. Але якби не ця єдина помилка, то навряд чи ми б змогли зберегти наш шлюб, і прожити таке щасливе життя, виховуючи цю дитину. Все що не робиться, все на краще. Адже так кажуть? Допоможіть мені порадою, тільки не засуджуйте, будь ласка. Я сама себе  все життя картаю за свій вчинок. Але якби не він, я б так і не стала матір’ю.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook