Повітря на кухні було нагріте, але не від плити, а від густої, нестерпної напруги. Я стояла, спершись на стільницю, а Максим сидів навпроти. Світло від настільної лампи висвітлювало його збентежене, майже злякане обличчя.
Я тільки-но дозволила йому зрозуміти те, що три місяці тримала в цілковитій таємниці.
— Максиме, я мушу бути чесною з тобою, — почала я, мій голос був ледь чутним, я намагалася зберігати рівновагу. — Ти пам’ятаєш той вечір, коли ви з Іриною мали гостру розбіжність, і ти прийшов до нас миритися з квітами та подарунками?
Максим повільно кивнув, його погляд був прикутий до мого обличчя. Я бачила, як у ньому закипає усвідомлення.
— Звичайно, Олено. Я пам’ятаю кожну секунду того вечора. Це була якась неймовірна помилка, про яку я не можу забути. Я вважав, що ми про це домовилися, що це залишиться між нами.
Я відвела погляд, вдивляючись у темряву за вікном.
— Я теж так вважала. Я просила тебе про це забути, і я вірила, що так і буде. Але, здається, ця помилка має вагомі наслідки.
Я зробила глибокий вдих і торкнулася свого живота.
— Олено, це неможливо! — прошепотів він. Максим схопився зі стільця, мало не перевернувши його. — Скажи, що це не те, що я думаю. Скажи, що ти жартуєш.
— Це саме те, — мої губи тремтіли. — Дивись на мене, Максиме. Я не зустрічалася ні з ким іншим протягом останніх шести місяців. Ти єдиний. І тепер, коли я ношу цю дитину, я не знаю, як ми втрьох — ти, Ірина і я — зможемо це пережити. Як ми подивимося їй у вічі?
Настала тиша. Така важка, що, здавалося, вона фізично здавлює стіни нашої кухні.
— Якась нестерпна, неймовірна ситуація, — його тихий голос прозвучав, як найгучніший сполох. — У нас мала бути церемонія з Іриною, ми планували. Що я скажу? Як я одружуся на твоїй доньці, знаючи, що наш син чи донька буде на кожному сімейному святі? Як я буду бачити цю дитину щодня і не матиму можливості назвати його своїм?
Я відчула, як до мого горла підступив клубок.
— Я розумію. І повір, Максиме, я караю себе за той вечір щохвилини. Я натворила лиха. Але нам потрібно вирішити, що робити далі. Ірині ми поки що не можемо сказати правди. Це зруйнує наші стосунки.
Він опустив голову і прошепотів: «Ото наробили..»
Мене звати Олена, і мені ще немає й сорока. Я рано вийшла заміж і так само рано стала мамою. Сім років тому я виховувала доньку вже сама, після того, як мій чоловік, Іринин батько, пішов із життя внаслідок прикрої автомобільної пригоди.
Наша Ірина — ось-ось має відсвяткувати двадцятиріччя. Ми з нею дуже дружні, часом мені навіть здається, що я не мама, а її старша сестра. Ми ділимося одягом, плітками про колег та однокурсників, обговорюємо нові фільми та книги.
— Мамо, ну ти ж не можеш так ходити! — Ірина якось обурено розмахувала моєю старою кофтою. — Цей колір просто жахливий! Давай краще приміряй мою нову сукню.
— Доню, ти ж знаєш, я люблю комфорт, — сміялася я, — але я завжди рада твоїм порадам. Ти — мій особистий стиліст.
Наша близькість давала мені сили пережити самотність. Ірина завжди ділилася зі мною своїми секретами, планами та мріями. Її майбутнє одруження не стало винятком.
Коли вона вперше представила мені свого обранця, Максима, я щиро раділа за доньку. Молодий чоловік справив на мене дуже позитивне враження. Він був вихований, дотепний, мав гарне почуття гумору і вміння за собою доглядати. Я бачила, як він обожнює мою Ірину.
— Мамо, він найкращий! — світилася донька після чергового побачення. — Він так уважно мене слухає, він завжди знає, що мені сказати!
— Я бачу, як він на тебе дивиться, Іринко, — відповідала я, обіймаючи її, — це найголовніше. Але пам’ятай, що будь-які стосунки — це робота.
Їхні стосунки розвивалися дуже швидко. Можливо, саме через такий шалений темп, крім цілковитого позитиву, в них часто траплялися й неприємні моменти. Вони могли обмінюватися гострими словами через дрібниці, влаштовувати мовчазні протести одне проти одного.
— Мамо, він знову не розуміє! — скаржилася Ірина, розплакавшись у моєму плечі. — Він сказав, що я надто емоційна. Хіба це нормально?
— Заспокойся, моя золота, — гладила я її по волоссю. — Усі пари проходять через це. Головне, як ви з цього виходите. Це не кінець світу, це просто розбіжності.
І справді, після всіх цих неприємностей, вони з Максимом з іще більшим запалом поверталися один до одного. Вони знову зустрічалися, говорили, і вже наступного дня згадували свої образи з усмішкою.
— Ти пам’ятаєш, як я тоді вибігла з кафе, а ти біг за мною цілий квартал? — сміялася Ірина, обіймаючи Максима. — Це було так нерозумно!
— Зате тепер я точно знаю, як швидко ти бігаєш, — жартував він, і я, дивлячись на них, відчувала тепло в душі. Вони були такі закохані!
Одного разу Ірина та Максим знову мали гостру суперечку. Не знаю, що цього разу стало причиною, але вони не спілкувалися три або чотири дні. У наш будинок прийшла тиша.
— Мамо, я так ображена! — Ірина ходила по кімнаті, як тигриця в клітці. — Я не візьму слухавку. Нехай він подумає про свою поведінку!
Тим часом Максим почав наполегливо їй телефонувати. Я радила Ірині не впертися і помиритися, але вона тримала характер.
— Ні, я не поступлюся! — заявила донька. — Нехай він прийде до мене сам і попросить вибачення.
Ірина вирішила втекти до своєї подруги, знаючи, що Максим, швидше за все, прийде миритися. Вона попросила мене передати нареченому, що вона ще засмучена і потребує часу.
Максим прийшов увечері. Я почула дзвінок у двері й побачила його з великим букетом квітів, вишуканим тортом і пляшкою вина.
— Олено Сергіївно, добрий вечір, — він виглядав засмученим, побачивши, що Ірини немає. — Я бачу, вона все ще сердиться.
Він хотів розвернутися і піти, але я відчула, що йому потрібна підтримка і, можливо, мудра порада.
— Максиме, зайди, будь ласка. Ірина сказала, що ти прийдеш. Вона просто вирішила взяти паузу. Але це не привід відмовлятися від примирення. Заходь, вип’ємо чаю, поговоримо.
Ми сіли на кухні. Він розповів мені про їхні розбіжності, про те, як він любить Ірину і як боїться її втратити. Він був такий щирий, такий відвертий.
— Олено Сергіївно, я знаю, що я іноді буваю занадто різким. Але я так не хочу її засмучувати. Я просто бачу наше майбутнє, і воно таке прекрасне!
— Я вірю тобі, Максиме, — я вирішила трохи з ним поговорити, дістала ігристе, — Ірина молода, вона дуже емоційна. Вона схожа на мене в її віці. Тобі треба бути терплячим.
За розмовою час летів непомітно. Ми говорили про життя, про плани, про наші погляди на стосунки. Максим був зі мною дуже відвертий, а я, напевно, вперше за довгий час, відчула себе не просто мамою, а привабливою жінкою, до якої прислухаються.
Я не знаю, що сталося того вечора. Чи то випите, чи то спільна самотність і відвертість зіграли з нами злий жарт, але наш вечір закінчився в моєму ліжку.
Наступного ранку ми обоє прокинулися з почуттям провини.
— Олено, це не мало статися, — Максим швидко одягався, його обличчя було бліде.
— Я знаю, Максиме, — тихо відповіла я, — ми обоє помилилися. Ми повинні це забути. Просто забудьмо.
— А що, якщо. — він не договорив, але його погляд усе сказав за нього.
— Ні, — рішуче відповіла я, — жодного «що, якщо». Це був єдиний раз. Це був божевільний, нерозумний вчинок. І ти маєш повернути Ірину. Ми не зруйнуємо її щастя.
Ми каялись, але, знову ми ще раз зійшлися, через тиждень. Це була ще одна нерозумна помилка, яка остаточно переконала мене в тому, що я мушу покласти цьому край.
Коли Ірина нарешті змінила гнів на милість, вони з Максимом відновили стосунки, і все знову стало чудово. Весілля було призначене на кінець осені.
Я, своєю чергою, ще раз поговорила з Максимом.
— Це була велика помилка, Максиме, — сказала я, дивлячись йому прямо у вічі, — і це має залишитися між нами. Ти маєш бути щасливим з Іриною. Наші зустрічі були немов їх і не було. Обіцяй мені.
Прохання, звичайно, було риторичним. Я чудово розуміла, що таке не забувається. Але потім життя підкинуло мені ще один сюрприз, який повністю перевернув мій світ: я зрозуміла, що вагітна.
Хто батько дитини, думати не доводилося. Крім Максима, я останні пів року ні з ким не зустрічалася. Це була лише прикра, нестерпна правда.
Три місяці я ходила у глибоких роздумах. Я не говорила доньці, що скоро стану мамою, і, тим паче, хто батько моєї дитини. Мої форми почали змінюватися, і мовчати було вже неможливо.
Я розповіла Ірині про свою «мимовільну» романтичну зустріч із чоловіком, про яку вона не знала.
— Мамо, ти жартуєш? — Ірина була неймовірно здивована. — Чому ти затягнула? Ти ж завжди була така розсудлива!
— Іринко, я не знаю, — зітхнула я. — Але мені чомусь дуже захотілося цю дитину. Я відчула, що це мій другий шанс. Я просто не змогла.
Я категорично відкинула всі інші варіанти.
Максим, звичайно ж, здогадався, про яку «мимовільну» зустріч я говорила. Він не подав вигляду, але потім, коли ми залишилися наодинці, запитав про це.
— Олено, скажи чесно, — його голос був тихий і наляканий, — це точно моя дитина?
Я знову попросила його забути про те, що сталося, і сказала, що виховаю дитину сама.
— Це моє рішення, Максиме. Це моя провина. Я сама впораюся. Ти маєш одружитися з Іриною, і бути їй добрим чоловіком.
Зараз я вже на сьомому місяці, і чим далі, тим більше караю себе за те, що сталося. Але назад уже нічого не повернути. Якщо мій синочок буде схожий на батька, навіть не знаю, як я це поясню. Ірина дуже спостережлива.
Максим почав відтягувати весілля. Він теж почувається не у своїй тарілці. Він намагається знайти вихід, але його просто не існує.
— Олено, я не можу це зробити, — сказав він мені якось увечері по телефону. — Я не можу жити в постійній брехні. Як я дивитимуся на Ірину, коли ти народиш?
— Ти мусиш, Максиме! — майже вигукнула я. — Ти обіцяв їй! А що буде, якщо ти відмовишся?
Одружитися зі мною він, звісно, не буде, і я цього не вимагаю. Але одружитися з моєю донькою і все життя бачити свого сина, не маючи можливості так його назвати, — це для нього неприпустимо, як він сам сказав.
Визнати правду Ірині — це однозначно посварити її зі мною, і, боюся, що назавжди. Я втрачу довіру моєї найріднішої людини, а може, й саму її. Ірина — моє все.
Наші стосунки з Максимом тепер натягнуті, як струна. Він щодня приходить до нас, піклується про Ірину, планує весілля, а я сиджу поруч і дивлюся на нього, розуміючи, що він — батько моєї дитини, але ніколи не буде моїм чоловіком.
— Мамо, ти така бліда. Ти добре почуваєшся? — хвилюється Ірина.
— Усе гаразд, доню, — відповідаю я, — це просто втома. Вагітність.
— Як ти назвеш малюка? — питає вона, торкаючись мого живота. — Я хочу бути його найкращою старшою сестрою!
Я обіймаю її й ледве стримую сльози.
Як же мені далі жити у цьому трикутнику? Як?
Головна картинка ілюстративна.
