Я не могла зрозуміти, що я чую, я не могла усвідомити тих слів – як це дякувати? За що дякувати?
Я не сплю ночами вже який місяць і все проживаю ту ситуацію, я втратила душевний спокій і за це маю їй подякувати?
Добре кажуть, що найкраща подружка – це подушка.
А я вся така була щаслива – хотілося всім розказати, який у мене чудовий хлопець і похвалитися, як він гарно до мене залицяється.
Були і квіти, і кіно, і зорі… Були прекрасні слова кохання – все як того хоче душа.
В будь-яких стосунках настає той етап, коли ти показуєш своє кохання іншим, знайомиш з друзями і родиною.
Тому я й познайомила Ілону з Вадимом. Все пройшло наче добре, він був милим, намагався їй сподобатися, бо ми всі пішли в кіно, а потім завернули в затишне кафе, щоб ще продовжити вечір.
Далі ми провели її додому і пішли разом все обговорюючи.
– Мені здається. Що я їй не сподобався, – сказав Вадим.
– Та ні, вона просто має такий характер, – запевнила я його, хоч добре бачила, що Ілона вела себе не так, як завжди.
Вона ввесь час намагалася його вколоти і я про це їй сказала, на що вона відповіла ствердно.
– Так, я намагалася його вивести з себе, бо такі люди надто ідеальні і це насторожує.
Це був для мене найкращий комплімент, бо він і справді таким був – ідеальним!
Далі я його познайомила з батьками і мама вже потроху почала відкладати гроші на весілля, бо все до того йшло.
А як могло бути інакше? Людина кохає, зізнається в коханні і прагне познайомитися з твоєю родиною. Якщо це не кроки до весілля, то я не знаю, до чого це все тоді було!
Як вони разом зійшлися – я не знаю, не знаю, хто був першим, не знаю, як вони до такого додумалися, але я постала перед фактом – я їх просто застукала разом.
Вадим щось пробував пояснити, виправдатися, ще писав і телефонував, але я не хотіла його чути і бачити.
Двоє моїх найрідніших людей мене обдурили – які тут можуть бути пояснення.
Ілона тоді мене перестріла на вулиці, бо моя мама її на поріг не пускала. Була така, як і завжди – самовпевнена і спокійна. Не було жодного натяку на якесь розкаяння, бо вона нічого не відчувала. Не відчувала жоднісінького докору сумління.
– Я тобі послугу зробила. Уяви, що ви одружилися, завели дітей, а він скочив у гречку. Що б ти тоді робила?
Так, змовчала і жила з цим далі. А я його розкусила, вивела на чисту воду, показала тобі, що й року не минуло з його великого кохання, а він вже на інших заглядає. То хіба це не лицемірство? Ти мені ще подякуєш, не зараз, бо ти надто недозріла аби це усвідомити, а з часом скажеш мені «дякую». Я почекаю. Не спіши. І я завжди буду твоєю подругою.
Я просто в якомусь замішанні, бо її слова мають сенс, але це все одно не вкладається в голові! Як можна було мені зробити отаке «добро»? І чи треба мені й далі їй довіряти?
Фото Ярослава Романюка.
