– Це добре, що вони дітей не мають, стільки статків твоїй доньці залишиться, ти молодець у мене, – шепотіла сваха Ірині, а та головою кивала.
– Вона дуже гарний подарунок принесла для Софійки, ще й в конверті поклали добре, – казала та.
А я стояла і не знала чи вийти вже з кімнати, щоб вони мене побачили, чи розказати їм все, щоб у них губи закотилися?
Так, я справді сім років живу з Максимом і у нас немає дітей. Але ж ніхто не питає нас, чому так, а я б радо розповіла.
Отож, я виросла з двома сестрами і на власні очі бачила до чого приводить шлюб і діти. Хоч мої батьки й жили між собою непогано, але от сестри вже не мали маминого щастя. Старша Василина вийшла заміж і наче добре жили вони з чоловіком, але потім він знайшов собі іншу.
– Нічого, Василинко, – втішала її мама, – зате тепер власну квартиру маєш і на сина він грошей не жаліє.
Так і було, на початках, а потім вже й почав жаліти, бо знайшов іншу жінку і вони мають діти. Василина одна й досі, ніяк не може знайти своє щастя, те й робить, що всі гроші витрачає на салони і свариться з колишнім, що він невчасно платить гроші.
Середня вийшла заміж вже добряче «при надії», але не встигло дитя на світ з’явитися, як вона вернулася жити до нас. І отак ми жили в двокімнатній кватирі всі на купу і не дивно, що я про заміжжя і дітей знала більше, ніж будь-хто. Я собі пообіцяла, що не буду мати дітей. поки не стану міцно на ноги.
Ми з Максимом зустрічалися з першого курсу університету. А на другому курсі вирішили жити разом і знімали квартиру. Мама моя мені одразу сказала:
– Навіть не думай принести в подолку! Я не збираюся з батьком жити на кухні!
– Не переживай, мамо, цього ніколи не станеться,- запевняла її я.
На останньому курсі ми одружилися і весілля робили на свої гроші. А потім виїхали на п’ять років за кодон, щоб заробити на власне житло, зробити ремонт і мати старт для свого бізнесу в Україні.
Поки ми все зробили, то так і було – сім років від офіційного початку шлюбу пролетіло, а дітей у нас не було.
Ми вже мали невеличке зелене господарство: квіти, вазони, зелені насадження, воно ще не приносило аж такого прибутку, але ми вже могли подумати про дитину.
Коли ж в Максимового брата з’явився малюк, то між нами й сталася та розмова:
– Слухай. Може, пора й свого заводити?,- спитав чоловік.
– Взагалі-то, ми вже, – засміялася я, – все хотіла тобі сюрприз зробити, але раз ти сам заговорив, то можемо вже радіти.
Ми справді дали гарний подарунок, бо то мій перший похресник, та й ми близька родина. Але як вони здивуються, коли зрозуміють, що прорахувалися – я мало не пирхнула.
Після тієї розмови через місяць мене запросили на святкування місяця дитині, маля було обкладене мандаринками з цифрою один. Я з несподіванки теж купила подарунок і пакунок з підгузками. На наступний місяць цифра два була з квіточок і я знову прийшла з гарним одягом і підгузками. На третій місяць трійка була з цукерок і в мене попросили купити саме ті фірмові черевички, від ціни я аж впріла.
– Але він ще не ходить, – вичавила я з себе.
– Нічого, то на виріст.
Я відмовилася прийти і сказала, що маю справи, а вони не зупинилися і почали тиснути на те, що ж хресна, тому зобов’язана. Я не хочу з ними сперечатися, не хочу приходити, але не знаю, як це сказати так, щоб ці жінки зрозуміли. Як мені це подати, що ви порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота