Я третій рік у Німеччині не від доброго життя. Їхала сюди з однією метою, аби заробити на власне житло, хоч маленьке. Так, в Україні я мала і хату гарну і господарку велику, але свого часу ми із чоловіком зробили одну величезну помилку, то тепер, на старість років мусимо п’ятого кутка шукати.
Ще як ми із Павлом дім свій купували, то вирішили тоді приватизувати його на єдиного власника – нашу доньку. Чи то ми наївні такі були, а може й подумати не могли, що оте щастя із двома косичками нам утне таке, як виросте.
Ну А Маринка свій характер почала показувати ще у вісімнадцять. Як тільки випурхнула з-під нашого крила, так і змінилась до невпізнання. А як заміж вийшла, то й геть нам стало кепсько.
Ще до весілля вона нам сказала, що має намір жити із чоловіком у “своїй” хаті. Ми пораділи, зателефонували до сватів. аби обговорити те, як і коли ми дім будемо купувати, а ті здивувались:
— А нащо? У Маринки з своя хата є.
От тут уперше і відчули ми із чоловіком, що господиня в домі наша доня. того вечора вона прийшла і буденним таким голосом сказала, аби ми свої речі у дальню кімнату знесли, адже їй ні шафи наші. ні серванти у новому житті не потрібні.
Дальня кімната три на три, я там вирощую фіалки на продаж. Ну як вмістити там меблі із усього будинку? Та й жити ми тепер і спати там повинні були: “Доки не з’їдете”. От так нам Маринка мовила.
Спочатку ми у сестри моєї жили, потім у чоловікової, але нащо свої негаразди нести у дім чужий. та й вічно на доброті родичів не виїдеш, мусимо думати про власну хату.
Ми у приватному секторі живемо в одному із столичних районів. Тут будинки дуже дорогі, тож мови про те, щоб в Україні у 58 заробити на таке житло у мене не було.
Зібралась я у Німеччину, там хоч приймали і житло давали. Третій рік я тут. працюю і підробляю. орендую квартиру із нашими жіночками. економлю дуже, адже розумію. що мушу собі забезпечити в старості затишок. Важко, але дітись нікуди, ніхто не обіцяв. що легко буде.
А це, зателефонувала мені Маринка десь із місяць тому. Поговорили ми як завжди і тут вона видає:
— Ми дім вирішили продати – квартиру візьмемо. Ти не проти?
Ну а я що маю до “ЇЇ” хати. Вона дала чітко зрозуміти, що то її і тільки її. Кажу, що не проти і що вільна вона робити те, що їй хочеться.
Після тієї розмови стали у нас стосунки із донкою теплішими. Телефонувала вона мені тепер щоденно, розповідала на якому етапі їхній продаж. Я раділа за неї, особливо тішило, що вона мені надсилала варіанти квартир, які вони обрали.
Одного дня я таки не витримала і запитала а звідки вони різницю візьмуть. Дім у нас був гарним, але ж не вартував чотирикімнатної квартири, тут і дитині зрозуміло.
— Це що жарти такі у тебе, мамо? – з металом у голосі каже донька. – Де би ми мали взяти такі гроші? Я в тебе запитала, чи ти згодна на такий варіант ти відповіла що так.
А аж сіла. Нічого собі поворот! То я мала різницю покрити ще й? Та в мене таких грошей просто немає. якщо чесно. Ну. а якби й були, то хіба б я не маючи власного дому змогла б віддати останнє на те, щоби донька моя мрію свою здійснила.
Тепер маю я що слухати. донька ж нині до свахи переїхали, за квартиру дали завдаток. справа лиш за мною була, а тут на тобі:
— Мамо. – каже донька мені, – я вирішила ситуацію – взяла на виплату. То ти хоч цього разу не підведи.
Як би там не було, а Маринка наша донька. за три роки я таки маю вже певні накопичення. хай і не стане на власне житло. Я вже звикла до економії, якщо дуже постаратись, то змогла б і на вихідний свій яку роботу знайти. Можливо, все ж варто дитині своїй хоч кілька сотень євро висилати щомісячно?
Чоловік мій проти категорично, каже, що захцянки марини нас під парканом вже й так залишили. А в мене душа не на місці. Виходить. ніби я як для дитини своєї у скруті жадібна.
Як бути: слухати чоловіка і тримати все зароблене у кулаці. А чи не варті ті гроші стосунків із дитиною і кілька годин попрацювати у вихідний день, то не так уже й складно?
Як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
