Лідія Андріївна прийшла до доньки без дзвінка, як приходила завжди. Ключі в неї були свої, але вона все одно подзвонила у двері, щоб не лякати вагітну Катю.

Двері відчинив зять Олег. У коридорі стояла велика стара шафа, а з другого боку її тримав його батько.

– Що тут відбувається? – запитала Лідія.

Катя вийшла з кімнати, притримуючи живіт. Їй було двадцять шість, до пологів лишалося трохи більше чотирьох місяців.

– Мамо, ми міняємо меблі. Стару шафу Олегові батьки забирають до себе в село, їм якраз потрібна.

– А ваша де буде?

– Нова. Завтра привезуть шафу й комод. Ми взяли в розстрочку.

Лідія повільно опустила сумку на підлогу.

– У розстрочку, – повторила вона. – Тобто в кредит. У вас грошей на комуналку немає, а ви кредит берете.

– Мамо, нам просто нікуди ставити ліжечко.

– Я цю шафу купувала! Я цю квартиру вам віддала, ремонт робила, квартирантів виселила, щоб ви жили. А ви без мене вирішуєте, що викидати?

Олег поставив шафу біля стіни. Він був не злий, швидше втомлений.

– Лідіє Андріївно, ми просили вас не платити за комуналку. Кілька разів просили.

– А ви що, самі потягнете? З вашою роботою? За пів року дві змінив!

– Я вам казав: з січня в мене нова, постійна, – спокійно відповів Олег.

– Знаємо ми ці роботи, – відмахнулась Лідія.

– Мамо, – тихо сказала Катя, – не треба при людях.

Але Лідія вже не могла зупинитися. Вона наговорила багато: і про невдячність, і про жадібність, і про свою другу роботу. Коли замовкла, Катя сказала рівно, хоча губи в неї тремтіли:

– Якщо ти так вважаєш, то я не знаю, чи хочу, щоб ти була поруч з дитиною. Народжу й не покличу.

– Ну й чудово, – сказала Лідія. – Ви ж у нас дорослі й самостійні. За квартиру з наступного місяця платите самі, я більше ні копійки не дам.

Був кінець січня. Дорогою додому вона вимкнула звук на телефоні, а чати з Катею й Олегом сховала в архів. Вдома зайшла в банківський застосунок і скасувала автоплатіж за комуналку, прив’язаний до її картки.

Минуло два з половиною місяці. У середині квітня Лідія Андріївна вперше піднялась на п’ятий поверх. Причиною була не туга, а роздруківка з управляючої компанії: борг за квартиру. А на дошці оголошень у під’їзді висів список боржників, і її номер був у ньому.

Вона подзвонила. Тиша. Дістала свій ключ і вставила в замок. Ключ не повернувся.

Замок змінили.

– Лідіє Андріївно?

Двері навпроти відчинились. На порозі стояла літня сусідка в домашньому халаті.

– Вони вдома, не сумнівайтесь, – сказала вона. – Олег на роботі, а Катя після обіду лягає відпочити, може не чути дзвінка.

– Чому вони замок змінили?

Сусідка здивовано підняла брови.

– А ви що, не знаєте? У лютому його заклинило, Олег півдня з ним мучився. Майстер замінив, а новий ключ вони мені залишили, щоб ви взяли. Он у мене лежить. І писали вам, і дзвонили, казали, що ви не відповідаєте.

Лідія стояла на сходах. Потім дістала телефон і відкрила архів чатів. Непрочитані повідомлення стояли одне під одним. Перше, від початку лютого: «Мамо, у нас зламався замок, майстер замінив, ключ лишили у Марії Іванівни». Далі від Каті: «Мамо, я не хочу сваритися. Давай просто поговоримо». Потім, у березні, від Олега: «Ми оплатили лютий. За січень, здається, лишився борг, бо автоплатіж стояв на вашій картці, а ми не знали, що ви його скасували».

У неї горіли щоки. Вона взяла ключ у сусідки й відчинила двері.

Катя лежала на дивані, підклавши під спину подушку. Побачивши матір, повільно сіла.

– Проходь.

У кімнаті стояла нова світла шафа з дзеркальними дверима, а біля стіни комод. Між ними було місце, де вже стояло ліжечко, ще порожнє, з акуратно складеною постіллю.

– Стара шафа займала пів кімнати, – сказала Катя. – Ми не проти тебе все це робили, мамо. Просто ліжечко нікуди було ставити.

– А чому в розстрочку?

– Бо в Олега з січня нова постійна робота. Платять там вдвічі більше. Він не «міняв роботу», він шукав кращу й знайшов. А просити в тебе ми не хотіли, бо ти завжди казала: «Дайте я сама куплю, ви не розумієте».

Лідія опустила погляд на свої руки.

– Нічого б не сталося, – продовжила Катя, – якби ти спитала, а не кричала. Ти одразу вирішила, що ми дурні. І замовкла на два з половиною місяці.

– Ти скидала мої дзвінки, – не одразу сказала Катя. – Ми не знали, що й думати.

– Це я скидала твої, – тихо поправила Лідія. – Я знаю.

Вони довго мовчали. Потім Лідія сказала:

– Борг за січень закрию я. Це я скасувала платіж і нікого не попередила.

У дверях з’явився Олег, який щойно повернувся з роботи. Вперше за всю розмову він посміхнувся.

– Тоді з нас кава.

Лідія простягнула доньці новий ключ, але Катя штовхнула його назад.

– Лишай собі. Тільки дзвони, коли йдеш.

– А онука я побачу? – тихо запитала Лідія.

– Мамо, – Катя взяла її за руку, – ми й не збиралися нічого забороняти. Ми просто злякались, що ти сама не захочеш.

Дитина народилася на початку червня. Лідія приїхала в пологовий першою, з маленьким пакетом: у ньому не було нічого дорогого, лише дитячі шкарпетки, зв’язані власноруч.