— Ольго, скільки можна тягнути все на собі? Я з двома роботами ледве справляюся, а ти чекаєш, поки Борис із моря 5000 гривень пришле?
Я стояла на порозі кухні, коли Борис, мій чоловік, увійшов додому о третій годині ночі.
— Ну що я вдію? Довелося підмінити Степанича, у нього дружина в стаціонарі, — втомлено відповів він, сідаючи за стіл.
— У мене на роботі теж є люди з недужими рідними, але я ж не перекладаю свої проблеми на інших! — я грюкнула тарілкою з залишками вечері. — Цілий день на ногах у магазині, а вдома все на мені. Денис, звісно, і вухом не веде — йому б тільки з друзями гасати.
— Він молодий, свою життя будує. — пробурмотів Борис, тягнучись до виделки.
— Будує? — я сплеснула руками. — Йому 23, а ні роботи нормальної, ні освіти! Ми в його віці вже одружилися й квартиру орендували!
Борис мовчки жував, уникаючи мого погляду. За 25 років шлюбу він засвоїв: коли я в такому настрої, краще слухати й кивати. Я це теж знала.
— Що мовчиш? — я стала навпроти, схрестивши руки. — Завтра вихідні, поговори з сином по-чоловічому. Скільки можна байдикувати? У Лариси син молодший, а вже в офісі сидить, у костюмі ходить.
— Поговорю, Оль. Чесно, — зітхнув він. — Дай поїсти спокійно.
У суботу вранці задзвонив телефон. Я щойно налила Борису чай, коли старий апарат розірвав тишу.
— Алло, — Борис приклав слухавку до вуха й одразу відсторонив її. — Мамо, що сталося?
— Борю, тут таке! Наш інтернат закривають! — голос Людмили Петрівни тремтів. — Дітей переводять в обласний центр, а нас виганяють. Службову квартиру треба звільнити до кінця місяця.
Я підійшла, почувши слово «закривають». Борис глянув на мене.
— Мам, не хвилюйся. Щось придумаємо. Скільки в тебе часу?
— Два тижні, — схлипнула вона. — Куди я піду? Тридцять років там пропрацювала!
Я сіла поруч, відчуваючи напругу. Зі свекрухою в нас завжди були складні стосунки.
— Мам, а якщо до нас? — вирвалося в Бориса, і я здригнулася. — Тимчасово, поки не вирішимо.
У слухавці запала тиша.
— Борю, я не хотіла вас обтяжувати, але, — голос матері затремтів. — Не знаю, куди ще.
Після розмови на кухні стало тихо. Я наливала собі чай, відчуваючи, як тремтять руки.
— Оль, я розумію, що не вчасно, але це ж моя мати, — тихо сказав Борис.
— А ти мене спитав? — я підняла очі. — Хоч раз за 25 років ти цікавився моєю думкою?
— Куди їй діватися? На вулицю? — він підвищив голос.
— Я не кажу на вулицю, — я стримувалася. — Але можна було обговорити. У нас двокімнатна на трьох, куди ще людину?
— Щось придумаємо. Денис спатиме на розкладачці, а мамі дамо його кімнату. Тимчасово, — наполягав Борис.
— Тимчасово, — гірко всміхнулася я. — Твоя мама колись щось сама вирішувала? Вона звикла до готового.
Минув місяць, як Людмила Петрівна переїхала до нас. Напруга в квартирі росла. Я поверталася з роботи знесилена, а вдома свекруха дорікала: то суп недосолений, то пил на шафі, то білизна неправильно висить.
— Я свого Колю завжди гарячою вечерею зустрічала, — казала вона, грюкаючи посудом, коли я приходила. — А ти, Олю, все на бігу, на швидку руку.
Я лиш хмикала. Сперечатися було марно, а з’ясовувати стосунки не хотілося — Борису й так було нелегко.
Денис майже не бував удома, затримуючись із друзями. З появою свекрухи, він ніби отримав виправдання, щоб рідше бувати тут.
Одного вечора нам принесли конверт із пропозицією роботи для Бориса — контракт на вантажному судні, 9 місяців, із страховкою.
— Це вихід, — сказав він, дивлячись на мене. — Гроші хороші, ви тут нормально житимете.
— А ми втрьох як? — я глянула на свекруху.
— Справитеся, — упевнено кивнув він. — Денис дорослий, допоможе. Мама по господарству щось зробить. А я грошей надсилатиму.
Минуло два місяці, як Борис пішов у рейс. Спершу все було гаразд: він дзвонив, гроші приходили. Я навіть розслабилася, відчувши фінансову стабільність.
Та потім почалися негаразди: судно затримали через поломку, зв’язок пропав, а коли Борис вийшов на зв’язок, повідомив, що виплати призупинили.
— Що значить «призупинили»? — я нервово ходила з телефоном. — У нас кредит за холодильник, комуналка, продукти.
— Оль, знаю, — голос Бориса звучав глухо. — Обіцяють за пару тижнів усе владнати.
— За пару тижнів! — я ледь не плакала. — А зараз що робити?
Увійшла свекруха.
— Що сталося? З Борею щось? — запитала вона.
— Грошей не буде. Затримують, — коротко відповіла я.
— І що тепер? На що житимемо? — піджала губи Людмила Петрівна.
Ця фраза мені остаточно настрій зіпсувала. «Житимемо». Ніби я мушу годувати не лише себе й сина, а й свекруху, яка за два місяці й пальцем не поворухнула, щоб знайти роботу.
— Щось придумаю, — сказала я в слухавку. — Дзвони, коли зможеш.
Я сіла складати список підробітків. Заробітків Дениса ледь вистачало на нього самого. Треба було шукати вихід.
— Я могла б допомогти, — невпевнено мовила свекруха. — Може, роботу якусь знайду.
— У вашому віці? — вирвалося в мене, і я пожалкувала, побачивши, як потемніло її обличчя.
— У моєму віці тільки на печі сидіти? — вона випрямилася. — Мені лише 68, я ще не стара!
— Пробачте, я не те мала на увазі, — я потерла чоло. — Просто зараз і молодим роботу важко знайти.
Третій місяць перебування свекрухи в нас був нестерпним. Я влаштувалася прибиральницею в офісний центр по вечорах. Поверталася о дев’ятій, знесилена.
Одного разу я застала Людмилу Петрівну за серіалом, а на плиті стояла неторкана вечеря.
— Де Денис? — запитала я, скидаючи куртку.
— Ще не приходив, — не відриваючись від екрана, відповіла вона. — Дзвонила йому, не бере.
— І ви не хвилюєтеся? Уже десята! — у мені закипіло.
— А чого хвилюватися? Дорослий, не маленький. У його віці Боря сім’ю годував, — знизала плечима вона.
— Саме так! — я підвищила голос. — А Денис тиняється невідомо де, а ви йому потураєте!
— Не говори так до мене, — свекруха вимкнула телевізор. — Я йому не мати. Це ти його так виховала.
Я застигла.
— Що ви сказали?
— Що чула, — вона встала. — Ви з Борею його розбалували. Ось і результат — 23 роки, а толку нуль.
Через тиждень Денис прийшов раніше. Я збиралася на підробіток, коли він сів за стіл.
— Мам, треба поговорити, — серйозно сказав він.
— Що? Нові негаразди? — я напружилася.
— Ні. Катя, вона при надії, — мовив він. — Ми хочемо одружитися й жити разом.
Я застигла з чашкою в руці.
— Що?
— Те, що чула. Ми вирішили, — твердо мовив Денис.
Увійшла свекруха.
— Які новини! — сплеснула вона руками. — Як у вас із Борею було!
— Людмило Петрівно, нам треба поговорити наодинці, — тихо сказала я.
— А що тут вирішувати? — вона сіла поруч із Денисом. — Хай молоді живуть із нами. Я й готувати вмію, і з дитям посиджу.
— У нашій двокімнатній? — я глянула на сина. — Де ми всі спатимемо? На стелі?
— Мам, ми з Катею можемо на розкладачці, — невпевнено мовив Денис. — Тимчасово.
— Тимчасово, — гірко всміхнулася я. — Усе в нас тимчасово. Бабуся тимчасово, тато в морі тимчасово, грошей немає тимчасово.
Задзвонив телефон. Це був Борис по відеозв’язку.
— Борю! — зраділа свекруха. — У нас новини! Денис жениться!
— Правда? — Борис усміхнувся. — Молодець, сину!
— Катя при надії, — тихо додала я.
— Це ж чудово! Я дідом буду! — зрадів він.
Я відчувала несправедливість. Він там, далеко, не бачить, через що я проходжу.
— А ти знаєш, що твоя мати пропонує їм тут жити? Уп’ятьох? — запитала я.
— А чому ні? Тісно, але разом. Сім’я ж, — відповів він.
— Сім’я, — повторила я. — Тільки чому всі проблеми цієї сім’ї вирішую я? Ти в морі, грошей не шлеш уже другий місяць.
— Ольго! — обірвала мене свекруха. — Як не соромно!
— Мам, дай поговорити, — попросив Борис. — Оль, це тимчасові труднощі. Компанія обіцяє виплатити борги.
— Мені набридли ці обіцянки! — я відчула сльози. — Я працюю на двох роботах, приходжу о десятій, а твоя мати весь день дивиться телевізор!
— Неправда! — обурилася свекруха. — Я готую, прибираю, перу!
— А мій борщ ви назвали пересоленим супом! — вигукнула я. — Я цілий день не їла, щоб зекономити на обіді!
— Олю, не нервуй, — примирливо сказав Борис. — Мама старається.
Ця фраза стала останньою краплею.
— Я твою маму годувати щодня не збираюся! — мій голос тремтів. — Я не наймалася бути служницею чи благодійницею!
— Ти про мою матір говориш! — насупився Борис.
— А про мене хто подумає? — я вже не стримувалася. — Хто подумає, як мені тягнути цей дім, вислуховувати докори, працювати до знемоги й залишатися винною?
— Я все чую! — обурилася свекруха. — Якщо я зайва, так і скажи!
— Мам, ніхто не каже, що ти зайва, — Борис намагався заспокоїти. — Усім зараз важко. Оля втомлюється, ти не молодшаєш.
— Не молодшаю? Тобто я вже нікому не треба в своїх роках? — голос свекрухи затремтів.
— Борю, я більше так не можу, — тихо сказала я. — Або ми щось міняємо, або, не знаю, що буде.
Зв’язок обірвався. Останнє, що я побачила, — розгублене обличчя Бориса.
Наступний тиждень був гнітючим. Свекруха розмовляла зі мною через Дениса. Я поверталася пізно, уникаючи дому. Денис метався між мною, бабусею та Катею.
У п’ятницю я повернулася й побачила порожню квартиру. На столі лежала записка від Дениса: «Мам, я в Каті. Поговоримо, коли повернуся».
Я сіла, відчуваючи порожнечу. Уперше я була вдома сама, без непорозумінь і пояснень. У цій тиші я зрозуміла, як втомилася.
Задзвонили в двері. Сусідка Ніна Сергіївна сказала:
— Олю, твоїй свекрусі погано. Я викликала «швидку».
Я кинулася до сусідки. Людмила Петрівна лежала бліда, із заплющеними очима.
— Що сталося? — я взяла її за руку.
— Нічого, — тихо мовила вона. — Не хвилюйся, я не іду у засвіти в твоїй квартирі.
Навіть зараз вона не могла без шпильки. Але я не звернула уваги.
— Давайте я допоможу. Ніно Сергіївно, у вас є тонометр?
«Швидка» приїхала за 20 хвилин. Лікар оглянув свекруху.
— Нічого критичного, але треба поспостерігати, — сказав він. — Краще до лікарні.
— Ні, — рішуче мовила свекруха. — Жодних стаціонарів. Я там із Миколою насиділася.
Спеціаліст виписав рекомендації й поїхав. Я допомогла свекрусі повернутися додому, вклала в ліжко.
— Дякую, — тихо сказала вона. — Ти не мусила.
— Мусила, — перебила я. — Ви мати мого чоловіка й бабуся мого сина. Звісно, я мушу допомагати.
Вона мовчки дивилася на мене, потім відвернулася.
— Знаєш, я завжди тобі заздрила, — несподівано мовила вона. — Ти така самостійна, знаєш, чого хочеш. Боря з тобою став сильнішим.
— Що ви кажете? — я здивувалася.
— Правду. Мій Коля був тюхтієм. Я все вирішувала, тягнула на собі. І Борю так виховала — слухати маму. А ти з’явилася, і він змінився, почав рішення приймати.
— Але ж ви завжди були проти нашого шлюбу, — зізналася я.
— А легко віддати сина іншій? — вона слабо всміхнулася. — Особливо коли вона сильніша за тебе.
Ми замовкли. Уперше за 25 років ми говорили щиро.
— Я не хотіла вас образити, коли говорила з Борею, — сказала я. — Просто дуже втомилася.
— Знаю, — кивнула вона. — Я не сліпа. Бачу, як ти працюєш. І бачу, що Боря уникає негараздів. Завжди таким був — добрий, але слабкий.
Уранці зателефонував Денис.
— Мам, я в Каті. Можеш прийти? Це важливо.
Я приїхала до маленької знімної квартири. Двері відчинила Катя — серйозна дівчина з коротким темним волоссям.
— Проходьте, Ольго Сергіївно, — запросила вона.
Квартира була крихітна, але затишна. Денис сидів із кавою.
— Мам, ми з Катею вирішили жити тут, — сказав він. — Учора домовилися з господинею. Їй потрібні гроші на стаціонар, здає недорого, але просить за два місяці наперед.
— У вас є гроші? — запитала я.
— Не зовсім, — зізналася Катя. — У мене є заощадження, але бракує. А я не можу працювати в хімчистці через свій стан.
— Я влаштувався таксистом на ніч, — додав Денис. — Але нам потрібна допомога з першим внеском.
Я задумалася. Грошей у мене майже не було.
— У мене є заначка, вистачить на половину, — сказала я. — Решту спробую позичити в Лариси.
— Дякую, мам. Ми повернемо, — видихнув Денис.
— Але на таксі далеко не заїдеш, — мовила я. — Треба думати про майбутнє.
Я брела додому ледь переставляючи ноги. Як бути далі? Сину потрібні гроші яких я не знайду. Заробляти він почне десь аж за пів року, а там уже й онук з’явиться.
Я одна на всіх: на свекруху, на комуналні платеі, на сина і невістку і оренду їхнього житла.
— Якби мені доводилось обирати, – каже мені сестра, – то між свекрухою і сім’єю сина я в обрала останнє. Ти смішна? Знайди їй кімнату іхай з’їжджає, а сина із невісткою до себе. Вона ж до ас тимчасово приїхала, то коли те тимчасово скінчиться.
Нині я розгублена: як бути? Розумію. що вихід із ситуації є, але треба вказати свекрусі на двері. Я з нею не ладнаю і рішення ніби вірне, але чи маю я право таке зробити?
Як вийти із цієї ситуації, кого обрати: сина і його сім’ю, чи свекруху?
Головна картинка ілюстративна.
