Я в Італії уже тринадцять років поспіль і якщо подруги заробили на машини і квартири, то я нічого не маю за душею. Не подумайте, я старанно працюю і заробляю гарно. Справа тут у зовсім іншому.
Я з малесенького села родом. Ні освіти ні спеціальності, майже одразу після школи я вийшла заміж за свого Анатолія, з’явилась донька.
Та от не склалось у мене долі сімейної, бо Анатолій майже одразу почав заливати за комір. Ото і вся моя роль дружини – шукати селом чоловіка і вести додому.
Анатолій мав гарну роботу, був зварювальником, та от я зарплатні не бачила. Хіба борги за ним віддавала. Лиш і тримало мене на цім світі, що господарство.
Молоко я продавала, птицю вирощувала, свиней. Звісно не просто було, бо ще ж і дитина маленька, та вже я до того звикла і здавалось, що іншого життя і не заслуговую, що така мені доля випала. Аж не стало мого чоловіка.
Уже тоді я матері сказала, що буду їхати у Польщу на сезон ягід. Наші жінки гарно там заробляли, то й я подалась залишивши доньку у своїх батьків.
От так із року в рік і пішло, що я п’ять місяців за кордоном, а то вдома із донькою зароблене проживаємо. Розуміла я, що то не діло і вже коли скінчила Оленка моя школу, поїхала я вперше в Чехію на пів року.
Тринадцятий рік я в Чехії працюю. Додому приїжджаю рідко бо не сила мені бачити того, як усе моє життя обернулось. Інші і на квартири і на машини заробили, а я все як була коли сюди приїхала, то так оце і є без нічого.
Бачте, я гарно працюю, гарно заробляю, та все йде у прірву. Оленка моя, донечка єдина тому причиною. Свого часу вона три інститути поміняла, бо все ніяк не могла зрозуміти ким хоче бути в майбутньому.
Зрештою, так вона і не вивчилась, бо захотіла заміж. Я гарне весілля справила, адже мала гроші і то єдина дитина, та от за рік уже вони розлучились.
Донька моя була при надії, не мала роботи, то як я могла її покинути? Допомагала, в місті вона мешкала, я квартиру там орендувала для неї.
З’явився перший мій онук, а в Оленки скоро і другий чоловік. Розписались вони швидко і вже я почала збирати на перший внесок їм на квартиру, аж впросила мене донька тих грошей їм на власний бізнес.
Відкрили вони магазин. Придбали техніку дорогу і товар хороший, але вже за рік я зрозуміла, що на тому той магазин і тримається, що я гроші передаю – ніякого прибутку.
Закрили вони все, спродали за безцінь обладнання і давай у мене просити грошей на іншу справу. Звісно, я не погодилась допомогти, то вони у борг взяли. Я вам скажу, що краще б уже я тоді їм вислала ті гроші, бо той борг я повертала за рік і вже він був більший.
От так уже тринадцять років і є: донька живе мріями про власну справу і багатство, а я не можу і ста доларів відкласти. Ну а як ти відкладеш, якщо там уже п’ятеро дітей, квартира орендован, зять вчергове відкриває свою справу.
Цього разу вони кафетерій задумали. І знову мене набирає донька і так собі просто просить їх виручити і що цього разу вже точно все вийде і це їхня справа. Всього і треба що п’ять тисяч.
Сиджу і руки мені опускаються. Знаю добре, що все на збиток і що нічого в них не вийде. Говорю доньці а вона ображається.
От як бути? Знову допомагати? Але ж і грошей шкода. А якщо не допоможу, то ж мені дорожче буде, перевірено.
От як вийти із цього кола замкненого?
Головна картинка ілюстративна.
