fbpx

Я в торгівлі вже двадцять років і мене такими очима не розчулиш. Здоровенний хлопчина і не має грошей на пристойний букет квітів, кривиться тут та випрошує!

– Пані, то задорого, а в мене стільки грошей з собою нема. Давайте я вам завтра донесу, мені дуже треба.

– Ага, донесеш так, як я тобі букет віддам. Знайшов кому на вуха падати!

Хлопець розвернувся і побрів геть, а я сердито перелічувала касу, щоб закрити крамничку. Сьогодні так допізна затрималася, бо планую до куми в гості піти і вже з нею вволю посидіти та на життя своє поплакатися. Планувала одразу з роботи й піти до неї, а тут цей проситься за букет. Раніше треба було думати, де гроші взяти, якщо справді любить.

Знала я такого колись в молодості. Завжди у нього були якісь перепони до того аби мені квіти купити чи виконати моє елементарне прохання. А я все давала і давала шанси, думала, що просто така людина розсіяна, неорганізована, але ж він мене кохає.

А потім захотілося аби те кохання нарешті якось підтверджувалося вчинками. Видно вік такий настав, коли й діти обсіли, й грошей бракувало, а у нього все з рук валилося і він нічого не встигав ні на роботі, ні вдома.

Якось прибіг на день закоханих з котом. Простягнув так, наче дарує їй діаманти:

– Це тобі, зі святом!

– Це що?, – вона вже тоді не витримала остаточно, – Це мені мало клопоту з дітьми і ти мені вирішив додати? Забирайся!

Викинула його речі і кота б теж, але діти вже тулили до себе і довелося змиритися.

Тоді покликала маму до себе жити, влаштувалася на базар і вже іншим продавала квіти, тим чоловікам, які кохали своїх дружин і встигали проявити своє кохання, поки воно ще потрібне. Так, кохання теж псується і в’яне, коли його не підживлювати. Я добре знаю, як зберігати квіти тижнями, але от про кохання не знаю нічого вже стільки років.

Тільки робота, клопоти, діти і щоп’ятниці з кумою мріємо про те, що й у нашому житті знайдеться чоловік, який захоче принести нам і квіти, і розділити журбу.

Щоб хтось поміг, хоча б раз!

І так мені стало недобре!

Якби колись хтось моєму чоловікові отак просто дав квіти і він би приніс їх мені, хоч раз вчасно. То я б той день обвела червоним і згадувала кілька років, що таки любить мене він, раз таки згадав за свято. І багато чого б йому пробачила, як і того кота, який досі живе зі мною, що просто якесь чудо довголіття.

Я закрила магазин і попрямувала на зупинку, де стояв той розгублений хлопчина:

– На, завтра гроші віддаси, бо я тобі не банк, – буркнула простягаючи букет, – Тільки кота їй не даруй, якщо не зможеш його прогодувати.

Хлопець розгублено кліпав очима, а я вже сідала в автобус.

– То вже старість, – сміялася кума з моєї історії, – Втрачаєш хватку! Вони всі тепер так придурюються, наче грошей нема. На все є, а на це нема.

– Давай закладемося, – кажу я їй, – якщо він принесе гроші, то з тебе така ж сума на наші гульки, а якщо ні, то з мене!

– О, впізнаю куму, – каже вона, – Якщо таке чудо станеться, то я тоді до свого зателефоную і таки дам йому ще один шанс!

Ми посміялися і розійшлися, а на наступний день з самого ранку хлопець вже тупцював біля мого магазину:

– Ви мене так виручили вчора, дуже вам дякую!, – віддавав він мені гроші.

Я дивилася на нього круглими очима, а він побіг до дівчини, що чекала його поодаль. Я не зводила з них погляду. Ні, у мене була інша ситуація, безперечно, але хто його знає чи хоч один букет щось та й змінив би.

Зателефонувала кумі і сказала, що у неї буде дірка в бюджеті на наступний тиждень. Вона чомусь захлипала! І я теж! Старість приходить чи що?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page