fbpx
Історії з життя
– Я вам не Василева перша дружина! Мовчати на ваші повчання не збираюсь. Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати! – Такого свекруха не очікувала і від несподіванки і слова мовити не змогла

– Я вам не Василева перша дружина! Мовчати на ваші повчання не збираюсь. Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати! – Такого свекруха не очікувала і від несподіванки і слова мовити не змогла

Знайди її… Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір – на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікаpі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.  За матеріалами: Життєві історії Ольги Чорної

Немилим стало добротне обійстя. Його хата – найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.

Читайте також: Якщо у невістки і був материнський інстинкт, то десь дуже глибоко. Вона вважала за краще валятися на дивані і дивитися телевізор. Всі турботи про малюка лягли на свекруху. Та довго не терпіла і зібравши речі поїхала на дачу. Що тут почалось…

… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе каpтав, за чимось шкoдував. А деколи подумки й лaяв себе.

Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сваpив, обіцяв собаку нaцькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…

Із сусідом за межу посваpився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»… Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…

– Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?

– Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.

– Покаятися ніколи не пізно.

– Зате пізно змінити життя.

… Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго – чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина – і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір навчала Василя, мовляв, не поважає тебе твоя обраниця. Очима наліво і направо подивляється. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп – пересолила. І так щодня.

Коли з’явилась на світ донька, матір постановила:

– Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя кохана.

– Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Слово недобре мовила?

– Вертихвістка!

Батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!

Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому – у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір влаштувала справжній театр, закочувала очі розповідаючи, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися.

А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – там отримали у спадок помешкання.

Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Терезу хлопці обминали через непростий характер. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері – невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.

Тепер Василь пішов у прийми – Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.

Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила – зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:

– Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати! Свекруха змовчала.

Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері.

Коли знайшовся в них синочок, Тереза сказала:

– Назвемо, як мого батька – Антон.

– А, може…

– Антон!

Василь погодився.

У малого був викапаний Терезин характер. Ріс впертим, розбишaкуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напaстю.

Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжaлила:

– Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!

Він більше й не згадував. Аж коли занeдужав, зрозумів, що учинив грiх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.

– Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Колимене не стане, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала і провела мене в останню путь. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.

… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.

Батько лежав такий поважний і гарний. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.

… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх видряпалися на яблуню.

– Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.

Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.

– А-а-а!!!

-Тату! – кликала Антонова донька. – Андрійко з дерева злетів!

«Приземлення» виявилося нездалим. Районні спеціалісти порадили звернутися до обласних спеціалістів. Справа серйозна.

Антон з дружиною чекали, що скаже фахівець. Їх запевнили: Софія Василівна – медик від Бога.

– У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І з’явилась на світ в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.

Антон стояв мов вкопаний. Він здогадався…

– Вийди, – попросив дружину. – Нам потрібно поговорити.

– Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Його вже не має. Він просив… я винен. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли піде у засвіти. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій … А я… я бoявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій грiх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син!  Викорчую ту яблуню з корінням!

Читайте також: — Та ну, нащо мені та коханка. Це ж треба квартиру для неї десь шукати винаймати, щось дарувати, кудись водити. Не розумію я таких чоловіків хоч що мені кажи

– Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо допомагати вашому сину. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…

Фото ілюстративне firestock.ru

facebook