Я вам скажу чесно, ніколи не думала, що на старості років буду мати непорозуміння з єдиним сином і невісткою через волосся! Ніби усе ж у нас добре було, жили тихо і мирно, аж тут на тобі – коса онучки стала між нами.
Я мама двох хлопчаків. Так от моїм хлопцям у дитинстві навіть не спадало на думку відростити щось довше, ніж кілька сантиметрів на голові. Все було просто: зводив у перукарню і за п’ять хвилин усі стрижені. А тепер?
Моя внучка Настя, 6 років, ходить із довжелезною косою, що дістає мало не до поясу. Невістка плете ті коси у зачіску римської богині, в’яже резиночки, вплітає кольорові прядки. Краса!
Однак, волосся у онуки тонке ще й в’ється. Вимити а потім розчесати – ціла історія. Не подумайте, я онучку люблю, але витримати оті всі процедури ще те випробування.
А потім із того пуху зробити зачіску? Ніби все просто три прядки між собою сплести. Але ти тільки починаєш, як усе в різні боки і на голові така “краса”, що треба знову починати. Ну не дано мені це – не дано і все.
— Бабусю, ти мені косу заплетеш? — питає онука, поки я варю борщ.
— Знову? Настю, та ти ж тільки вчора ходила з косою в школу! — обурююсь, витираючи руки об фартух.
— Але мама казала, що я маю виглядати охайно, — відповідає Настя і дивиться своїми великими очима. Ну як їй відмовити?
Охайно! Так, це, звісно, важливо, але хіба коротка стрижка — це не охайно? Я вже скільки разів говорила про це невістці, але вона тільки махає рукою.
Одного разу, коли Настя знову залишилася в мене на тиждень, я вирішила серйозно поговорити з Лілею, своєю невісткою.
— Лілю, я тобі кажу: ну нащо це довге волосся? Настя ж дитина, їй треба бігати, гратися, а не перейматись довгою косою і доглядом за нею.
Ліля якраз складала рюкзак Насті до школи. Повернулася до мене і подивилася так, ніби я щось образливе щойно мовила.
— Мамо, ну що ви таке кажете? Волосся — це ж гордість дівчинки! Ви самі в дитинстві казали, що у вас теж була коса.
— Була, — зітхаю я, — але ж я її обстригла, коли зрозуміла, що то випробування, а не краса.
— Це ваша думка, — відповідає невістка, але я бачу, що вона вже сердиться.
Ну, а я хіба винна, що я думаю логічно? Довге волосся — це вічний догляд. Мити треба часто, сушити довго, заплітати щодня. А заплітати хто? Я! Бо Настя більшість часу проводить у мене. Син і Ліля на роботі, а мені доводиться все це робити. А хто мене питає, чи хочу я цим займатися?
Ну а того дня Настя прийшла зі школи, і перше, що вона каже:
— Бабусю, мене сьогодні вчителька запитувала чи я зранку розчісувалась. Казала, що я повинна охайнішою бути.
— Так я ж тебе заплела.
Знімає дитина шапку а я бачу, що усі мої враннішні зусилля пішли прахом. Я б теж подумала, що як прокинулась, то так і пішла у школу. Ну, от! Доказ на користь моєї теорії.
Я вже тоді мала в голові план: може, просто взяти її до перукарні, підстригти і все? Що вони мені зроблять? Ну, трохи будуть бубоніти, але ж я для їхнього ж блага.
Син повернувся з роботи, і ми сіли пити чай. Я вирішила ще раз завести розмову.
— Вітю, от скажи чесно, тобі подобається, що у Насті таке довге волосся?
Він трохи замислився, але відповів:
— Мамо, ну це ж справа Лілі. Вона хоче, щоб у доньки була коса. Та й Настя її любить.
— А хто її любить? — не втримуюсь. — Заплела я її зранку а вона зі школи прийшла, ніби й не бачила гребінця. Майте совість. Ну мене не шкода, так хоч її пожалійте, а?
— Мамо, не починай, — махнув рукою Вітя. — Ми ж уже це обговорювали.
— Ні, ти скажи, чому я мушу з цим миритися? — наполягаю я.
— Бо ти бабуся, — коротко відповів син і вийшов з кухні.
Ну, добре. Якщо я бабуся, то я і вирішу, як краще. Свій план втілила коли у Насті був вихідний. Ми пішли до перукарні.
— Настю, тобі буде легше з короткою стрижкою. Уяви, як швидко ти зможеш розчісувати волосся, і ніхто не засумнівається у тому, що ти охайна дівчинка.
Вона спочатку вагалася, але я її переконала. Перукар зробила гарну зачіску: коротке, але акуратне каре. Врахували особивості волосся, тож вийшла пишна копна, яка мала гарний вигляд і розпущеною і зібраною у звичайний хвіст.
Настя подивилася в дзеркало і усміхнулася.
— Бабусю, а мені навіть подобається!
— От бачиш, — я раділа разом із нею.
Але коли Ліля ввечері побачила доньку, влаштувала неабияку сцену.
— Мамо, що ви наробили?! — хлипала вона. — Я ж казала, що Настя повинна мати довге волосся!
— А хто заплітає це волосся? Хто його миє і сушить? — не витримую. — Я? Ну, от і вирішила, що так буде краще.
— Але ж це не ваше рішення! — втрутився син. — Це наше з Лілею.
— А чому тоді всі обов’язки лягають на мене? — обурююся. — Настя більше часу проводить зі мною, і я мушу дбати про неї. Тож і рішення я прийняла.
Ліля нічого не відповіла, але я бачила, як вона стиснула губи. Вітя теж виглядав роздратованим, але сказати нічого не зміг.
Так от після того мого вчинку ситуація стала вкрай напруженою. Ліля майже не розмовляла зі мною, а син робив вигляд, що нічого не сталося.
Лиш Настя ж була щаслива: їй подобалося нова зачіска, і вона навіть хвалилася нею у школі. Я була впевнена, що вчинила правильно. Але через тиждень Ліля сказала мені прямо:
— Мамо, ми вирішили, що Настя більше не буде залишатися у вас так довго. Ви занадто втручаєтеся в наші справи.
— Як це? — не могла повірити я. — То ви дитину саму вдома лишатимете, чи як?
— Так, вона доросла, хай вчиться. Ми хочемо, щоб ви поважали наші рішення, — відповіла Ліля і вийшла з кімнати.
Я залишилася одна. З одного боку, я знала, що вчинила правильно, адже полегшила життя собі і внучці. Але з іншого боку, мені було прикро, що вони так сприйняли мій вчинок.
Але скажіть мені, хіба я не правильно вчинила? от ви б на моєму місці не так само б зробили?
Головна картинка ілюстративна.
