Так вже сталося, що я жила з чоловіком заради галочки, бо він не робив кроків аби піти, а я вже стомилася чекати цього дня і просто жила.
Але ж я знала про всі його походеньки, спочатку була вражена, чому він так робить, адже я так його люблю, а далі вже себе картала, що недостатнього гарна аби втримати чоловіка, недостатньо розумна аби мати велику зарплату і піти від нього… Всього було мало аби просто жити щасливим життям.
Дитину мені так само не вдавалося виносити, тому я вже й не надіялася на те, що колись буду мати сина чи доньку.
Чоловік мав іншу родину і не дуже це й приховував, ми разом були вісімнадцять років і він просто відпочивав у нас від домашніх клопотів з іншою родиною.
Таке напруження далося взнаки і в тридцять вісім років я занедужала Сказали, що є надія на довгу ремісію.
І тут вже я задумала, для чого я живу? Хто мене згадає добрим словом, хто оцінить мою турботу, відданість і любов? Я наче всю себе просіяла на вітрі і нічого не впало на родючу землю і не дало плоду.
Тоді я вирішила поговорити з мамою:
– Мамо, я хочу дитину усиновити. Дуже сподіваюся, що ти мене в цьому підтримаєш.
– Добре, – мама була здивована, – і когось ти вже маєш на приміті?
– Так, є багато маленьких діток, які потребують мами…
– Доню, знаєш, маленьких завжди беруть, а ти візьми дорослу дитину, дай такій дитині шанс на любов. Тим більше, ми ж нічого не знаємо, скільки ти протримаєшся…
– Добре, мамо, я подумаю.
І я дослухалася до слів матері. Чоловік пішов зі мною, бо я вперше з ним відверто поговорила і все йому висказала, наче на сповіді.
– Не хочу з цим жити далі, Юрку, я була дуже до себе несправедлива і ти маєш шанс заслужити моє прощення, якщо пройдеш зі мною ці стадії усиновлення. Далі йди від нас геть, ти нам не потрібен.
Чоловік не хотів цього робити, але щось його переконало, може, мама моя з ним говорила, не знаю, але він погодився.
Там я й побачила Надію. Серце моє забилося сильно-сильно, я зрозуміла, що вона – моя донька.
– Їй вже чотирнадцять, – сказала директорка.
– Все добре. Це моя донька, – відказала я.
Було незвично і їй, і мені, але ми справилися. Я казала, що може мене називати на ім’я, якщо не може сказати «мамо», але вона мене обійняла міцно-міцно і я все зрозуміла.
Зараз їй двадцять років, вона вчиться в університеті, має багато друзів, живе щасливим студентським життям.
Я її прошу про онучку, а вона сміється.
– Мамо, до сорока ще є час.
– Береш з мене приклад?
– Так і думаю, що колись таки дам шанс комусь мати родину.
Моя мама має Надійку за онучку, гордиться її успіхами і завжди мені каже:
– Треба було раніше наважитися, стільки твоя дитина там сама пробула.
Це правда, що треба було наважитися давно і я даремно час згаяла на чоловіка, якому не була потрібна, на життя, яке нікого не влаштовувало.
Юрко спочатку ще приходив у нас відсидітися від своєї родини, але я сказала, що я таки доводжу справу до кінця, він був вражений тим, що я така непохитна.
Тепер бачу його на вулиці, то з однією жінкою, то з іншою і лише дивуюся, що такий чоловік комусь треба. Невже треба пройти такий шлях, як у мене, аби почати себе цінувати, свій дорогоцінний час?
Бо наче всі все розуміють, а й далі отак життя крізь пальці пускають. І чому це так, як думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
