Нас у мами є двоє дітей. Я і молодший брат Ілля. Чомусь там у нас у родині склалося, що все “треба” Іллі, а мені нічого.
Мама нас виховувала, можна так сказати, сама, бо батька дуже рано не стало. Йому було лише 33. Мамі було нелегко, бо такі були непрості часи. Я то дуже добре розуміла ще змалечку і намагалася зайвого не простити, ба більше – часто відмовлялася від багатьох речей, щоб мамі було легше.
Свого часу я навіть відмовилася від весілля, бо треба було платити за навчання Іллі. Мені тоді було 25 і я вирішила, що можу обійтися без білої сукні і гулянки, лиш би мама змогла дотягнути Іллю до випускного.
Це тепер я розумію, що просто привчила всіх навколо, що я багато без чого можу обійтися, лиш би рідним та близьким було добре.
Коли ж женився Ілля, то мама знайшла гроші і йому на весілля, і на подарунок, і навіть через пів року після весілля дала за братом ще й молоду теличку, бо перед сватами незручно, що мало подарувала синові.
Я якось із тим всім мирилася, не хотіла з мамою перечитися, бо ж то все через образи та гострі слова, а я того не люблю. Я собі завжди думала, що не я маю маму повчати, а вона мене, це як мінімум. Та й взагалі, де мені ще справедливості шукати, як не в рідної матері.
Словом, скажу так, що мої старання ніхто не оцінив. Мою відмову від весілля мама гордо нарекла ” такі були часи”, а всі інші мої поступки теж легко знаходили якесь “логічне” пояснення.
З часом я зрозуміла, що ані я, ані мої діти нічого не матимуть від матері, бо все що вона може – тулить у родину Іллі. Я навіть вже на те все уваги не звертала, але мене дуже зачепила остання розмова з матір’ю.
Вона мені сказала, що поки ще ноги ходять по світі божому, то вона б хотіла хату переписати на Іллю, бо часи зараз непевні, а вона не знає, чи довгу дорогу їй боженька відміряв. Отож, аби мій брат потім клопоту не мав, то вона б зараз на нього оформила договір дарування, чи якось так.
Ну а про мене ні слова. Навіть не запитала як я до цього рішення ставлюся і не пояснила, чому так вирішила розпорядитися моєї часткою в цьому домі.
І от тепер переді мною дилема: починати вже тепер з мамою цю розмову(бо чоловік каже, що я буду шкодувати, як зараз змовчу, що мої діти не будуть мати навіть куди приїхати на літо колись) чи сподіватися на совість брата, що він відмовить мамі і згадає про мене? Чи вже нарешті зрозуміти, що я для мами ніхто і просто жити там і в тому, що нажила за життя?
Підкажіть мені як я маю вчинити в даній ситуації, бо я сама вже третьої не розумію.
