Вона була водночас і горда з того, що так мало бути і здивована тим, що я її не впізнаю. Я дивилася на її вибілені дрібні кучері, на каблуки, що були геть не доречні тут і подумала лише одне – ця жінка не звикла відповідати очікуванням, отже це…
А потім згадала… справді, як я могла її забути? Напевно. Через те, що мала про що інше думати, тому так їй і сказала:
– Знаєш, забула і не згадувала б ще стільки ж років, бачу ти не змінилася.
– Так, тримаю і тримала себе в формі завжди, а ти геть подалася, бачу, тепер буде легше мені до Романа підступити.
Я обернулася і пішла геть. Та й з самого початку треба було так зробити, забагато честі.
Ми з Романом тоді вступили у важкий період: чекали на появу малюка і на довгоочікувані ключі від квартири. І через таке напруження часто між нами виникали суперечки, бо я хтіла привести дитину у свою квартиру, а Роман ніяк не хотів підійти до начальника та попросити прискорити чергу.
І ось в цей період і почав Роман від мене віддалятися, приходив пізно і не було від нього приязного ставлення, наче ми якісь чужі люди.
А далі й з’явилася ось ця жінка, прийшла до мене на роботу і при всіх почала говорити, що вона його любить.
– Йому скоро квартиру дадуть, так, що ти їдь до матері, тут тобі нічого не світить і твоїй дитині, – самовпевнено говорила блондинка, хитаючись на високих підборах.
Від такого у мене потемніло в очах і я отямилася вже в палаті. Чоловік сидів біля ліжка і тримав мене за руку:
– Я не знав, що вона таке зробить. Не знав. Пробач, я більше ніколи так не вчиню.
Я мовчала, бо що було говорити, ще життя не почали, а тепер що далі?
Але далі нам дали квартиру, ми привезли нашого сина туди і стали жити далі. Тієї жінки я більше не бачила і забула за її існування, бо чоловік не давав мені більше приводів для сумнівів.
Ми будували дачу, збирали на машину, далі у нас донечка з’явилася, далі треба було думати за школу, інститут і весілля.
У мене четверо онуків і всі вони були у нас з Романом бавлені і люблені. Чоловік навіть мені казав:
– Ти відпочивай, а я піду заберу їх з садка.
І ходив, відводив додому до сина чи до доньки, годував їх і залишався, поки ті не повернуться з роботи. далі йшов додому і ще по дорозі заглядав в магазин, щоб купити щось додому.
Ми зараз з ним у тому віці, коли немає сильних емоцій, а є потреба в тому, щоб нас пам’ятали діти і онуки, щоб ми прокинулися в доброму гуморі, щоб нагадали один одному за призначення лікарів, щоб пам’ятали про наші маленькі радощі – пройтися по парку і випити какао в нашому кафе.
Що ще людині треба?
А ця от прийшла, щось доказувати мені чи собі? Бо я прийшла дякувати Богу за все що маю, просити аби всі ми були в мирі і безпеці. Я слухаю Службу і сповнююся певності, що Бог буде добрим до мене і моєї родини.
А ця жінка прийшла просити за що в такому вигляді? Показатися, що на моєму фоні вона виглядає так само, тільки з нафарбованими губами і на каблуках?
Та забуду я її, в тому нема сумніву, адже я вже забуваю чи двері закрила. Тільки от що хочу не забути зауважити: тоді я думала, що не забуду її ніколи, що не забуду, що вони обоє зробили. Але ви подивіться, як час все на свої місця розставив, як Бог покерував нашим життям і кожному дав те, що вони заслужили.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
