fbpx

– Я віддам вам квартиру, перепишу, лиш візьміть мене до себе, – говорила вона так, ніби пропонувала мені рівноцінний обмін, адже свою квартиру вона цінувала понад усе

Як прожити з чоловіком на пенсії? Це питання мене дуже тривожить, бо я ледве пережила з ним карантин. А це було якихось пів року, а тут йде мова про щонайменше двадцять. Двадцять років в однокімнатній квартирі – це вище моїх сил!

Не скажу, що мій шлюб якийсь невдалий, але він був різноманітним, бо були діти, є онуки, але ж не ввесь час одна людина перед очима!

Я реально можу його витримати по пів години зранку і ввечері, а далі я просто не знаю, що з ним робити.

У нас нема спільних розмов, бо нема спільних тем.

А ще ця однокімнатна квартира!

Про неї детальніше, бо видно вона таки несе якесь прокляття.

Ця квартира була його матері і мені ніколи не подобалася – малесенька кухня, яка ледве поміщала стіл та плиту, двометровий шар білої фарби і червоні блюдечка з горнятками в горошок.

Саме на цій кухні відбулося перше наше знайомство зі свекрами і я свекрусі дуже не сподобалася.

Чомусь жінці здалося, що я маю плани на її квартиру.

Ще б пак, адже я з села ще й з багатодітної родини. Хто ж не хоче вирватися в місто та жити в отакій тісноті, коли вдома звик до простору, до того, що твій дім не закінчується там, де закінчується паркан на оборі, а дім – це й вулиця твоя, а далі твій вигін, твоя річка, твій ліс…

Мені було важко пристосуватися до міста. Особливо до цих маленьких тісних кімнат у гуртожитку, маленьких квартир у хрущовках. Не знаю, щоб я робила далі. Якби нам не дали двокімнатну велику квартиру, звичайно, порівняно велику, адже з теперішніми квартирами – це теж тіснота.

Потім я багато разів приходила в цю квартиру і кожного разу дивувалася тому, що вона обростає додатковими шарами фарби і ніби меншає, і меншає.

Меншала й ця жінка, яка так мене газувала на початку мого молодого подружнього життя, а потім просила аби ми її доглядали.

– Я віддам вам квартиру, перепишу, лиш візьміть мене до себе, – говорила вона так, ніби пропонувала мені рівноцінний обмін, адже свою квартиру вона цінувала понад усе, вона вважала, що немає кращого місця, кращого двору, кращого місце розташування в місті.

Ми її доглянули і взяли до себе. За той час чоловік зробив в тій квартирі довгоочікуваний ремонт і ми заселили туди постояльців.

Діти ще були малі аби хотіти жити окремо, а мати категорично була проти того аби квартиру продати.

– Ви що? Та ви знаєте, скільки мені прийшлося в черзі стояти аби її отримати? Ви знаєте, що сусідка була вже заїхала в мою квартиру і замки поміняла, а я мала ордер і викликала поліцію? Ви знаєте, який то добре збудований будинок? Не те, що інші…

Вона могла годинами хвалити ту квартиру.

Потім свекрухи не стало, а діти якось різко виросли. Старший син оженився першим і пішов жити з дружиною в бабусину квартиру.

Молодший згодом виїхав за кордон, а в старшого вже було двійко дітей. Тоді й було вирішено нам з чоловіком переїхати в однокімнатну, щоб діти жили в просторій нашій.

Чоловік радів, бо повернувся в місце де виріс. А я цьому не дуже раділа, бо то було місце, яке я не любила, мала погані спогади і мені завжди здавалося, що на кухні сидить покійна свекруха.

Сидить і перевіряє чи я так приготувала їсти, так постелила і порядок зробила.

Таке дивне відчуття, але воно мене не покидає й до цих пір.

І от до цих відчуттів ще додасться те, що чоловік буде сиднем сидіти на кухні чи лежати на ліжку – реально довічне ув’язнення в цій маленькій камері.

Якось поліпшити житлові умови на старості літ просто не реально, ми матимемо невелику пенсію, якої не знаю чи й вистачатиме на життя. На дітей теж надії не маємо, бо кожен живе своїми проблемами.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page