Я стояла біля вікна й дивилася, як вони вивантажують дошки. Свіжа сосна, ще світла, пахне лісом на все подвір’я. Мій син, Віктор, сам закидав їх на плече й ніс до своєї половини хати. А Юля, ця його жіночка, стояла поруч, тримала малого на руках, а старший крутився під ногами. Дивилася на ті дошки так, ніби він їй золото привіз.

Я відійшла від шибки, щоб вони мене не помітили. У мене в хаті було тихо й прохолодно. Відтоді, як ми поділили дім навпіл, я не ходила на його половину. Це нижче за мою гідність. Я маю на його надіятися – моя донька вже п’ять років в Італії. Вона там працює, гроші відкладає. А, коли приїде, тоді й ми ремонт зробимо та все оновимо.

Раз син не послухав мене, взяв невістку без ніякого приданого, то чого я маю йому помагати? Він ще на початках приходив до мене, питав чи не треба помогти.

— Мамо, помогти?

— Собі помагай, — відповіла я, не відчиняючи. — Діти галасують, я спокою не маю, все чути через стіни!

Все чесно поділила – пів городу йому, пів собі і Оксані, подивлюся, як вони справляться.

Але Юля не приходила, хоч там такий гармидер за стіною, я ні хвилини спокою не мала, як не одне пхинькає, то інше репетує.

Я бачила, що вони й ванну зробили, бо вивантажували матеріали, як робили всюди ремонт, бо й шпаклівки були і ламінат. В моїй хаті господарюють без ніякої вдячності!

А тепер он дах взявся перекривати.

Казав, що стара черепиця вже нікуди не годиться, що воно все посиплеться в першу ж зиму. Але я на це не пішла. Моя частина даху була ще міцна, а платити за спільний ремонт, щоб Юлі на голову не капало — це вже занадто. Нехай сама заробляє, а не на моїй шиї сидить. Вона прийшла сюди з порожніми руками, навіть ковдри своєї не принесла. А тепер хоче, щоб я зі своїх заощаджень, які мені Оксана передавала, дах їй справляла? Не буде того.

— Я тільки свою сторону перекрию, мамо, — сказав він тоді, стоячи на порозі. Його обличчя було засмагле, руки в мозолях. — Але ви розумієте, що стик буде слабким? Якщо там затече, то піде під вашу стелю теж.

— Не затече, — відрізала я. — У мене все сухо. Роби, що хочеш, а мою сторону не руш.

Віктор тоді тільки зітхнув і пішов. А я бачила, як він почав ремонт. Купив дорогу металочерепицю, колір такий темно-сірий, графітовий. Юля бігала навколо, подавала йому інструменти. Вони там сміялися, щось обговорювали. Віктор поставив їм нові вікна, пластикові, з трьома шибками. Зробив відкоси рівненькі. А я дивилася на свої старі дерев’яні рами й думала: «Нічого, Оксана приїде, ми зробимо краще».

Минуло літо. Оксана стала дзвонити рідше. Казала, що багато роботи, що сеньйора в Італії прихворіла, треба більше часу приділяти. Гроші теж перестали приходити щомісяця. Я не питала чому. Розуміла — там теж не цукор. Я почала економити. Перестала купувати м’ясо, перейшла на крупи та овочі з городу.

Восени почалися дощі. Сильні, затяжні. Я чула, як по металевому даху на тій половині тарабанить вода — дзвінко так, аж у вухах віддавало. А в мене було глухо. Стара черепиця вбирала вологу. Одного ранку я прокинулася і побачила на стелі в кутку сіру пляму. Вона була невелика, як кулак. Я витерла її ганчіркою, але наступного дня вона стала ще більшою.

Потім був той буревій. Уночі вітер так свистів у димарі, що я не могла заснути. Чути було, як щось гупнуло надворі, потім по даху поповзло, заскреготало. Я боялася вийти з ліхтарем. Лежала й чекала ранку.

Коли розвиднілось, я побачила, що на стику моєї і Вікторової половини вирвало кілька листів моєї старої черепиці. Тепер там була зяюча діра. А вода лила прямо туди.

Віктор прийшов через годину.

— Мамо, я ж казав. Треба негайно латати. Я маю залишки матеріалу, можу закрити тимчасово.

— Не треба мені твоїх залишків, — сказала я, хоча всередині все стислося від страху. — Я сама майстра викличу.

Я знала, що брешу. Грошей на майстра не було. Ті, що лишилися, я берегла «на чорний день». Я думала, що Оксана от-от вишле переказ, і я все виправлю.

Але Оксана не вислала. Я подзвонила їй, розповіла про дах.

— Мам, ну ти ж знаєш ситуацію, — її голос був втомленим, якимсь байдужим. — У мене зараз самої проблеми. Машина зламалася, за оренду підняли. Попроси Віктора, він же поруч.

Я поклала слухавку. Просити Віктора означало визнати, що він мав рацію.

Дощі не вщухали тиждень. Пляма на стелі потемніла, вкрилася чорними крапками. В хаті з’явився сирий запах. Я ставила миски, відра, виносила воду щодві години. Стеля почала провисати. Штукатурка відвалювалася шматками, падала на підлогу, розліталася білим пилом. Я закрила ту кімнату, перебралася в кухню. Там було трохи сухіше, але по кутах теж пішла пліснява. Чорна, слизька, вона лізла вгору по стінах.

Я почала кашляти. Спочатку просто першило в горлі, потім кашель став таким сильним, що я не могла дихати вночі.

Голова гуділа, ноги стали важкими. Я майже не виходила на подвір’я, щоб не бачити, як там, за перегородкою, кипить життя. Віктор щось будував, малі бігали, Юля розвішувала білу білизну, яка так яскраво світилася на сонці, коли воно нарешті визирало.

Одного дня я не змогла встати. Спробувала підвестися з ліжка, але підлога хитнулася, і я впала назад. В кімнаті було дуже холодно і волого. Я дивилася на стелю — вона була вся в брудних плямах.

Сусідка, пані Стефа, зайшла подивитися, чому я не виходжу два дні. Вона побачила мене, побачила той жах на стінах і відразу побігла до Віктора. А потім викликала машину.

В лікарні було сухо. Це перше, що я відчула. Білі стіни, чиста постіль, ніякого запаху плісняви. Я лежала під крапельницею і просто дивилася у вікно. Мені було все одно, що буде далі.

Віктор прийшов увечері. Він сів на стілець поруч, поклав руки на коліна. Він мовчав довгий час.

— Навіщо ви так, мамо? — нарешті запитав він. Голос у нього був глухий. — Ми ж пропонували. Я ж міг все зробити за два дні.

Я закрила очі. Сльози потекли самі, гарячі, лоскотали щоки.

— Прости мені, сину, — прошепотіла я. — Я дурна була. Все думала про ту хату, про Оксану… Думала, вона приїде, все заберемо собі. А воно он як вийшло. Хата гниє, Оксана не дзвонить.

Віктор зітхнув.

— Хату я відремонтую. Дах вже перекрив повністю, поки ви тут. Стелю доведеться збивати до дранки, там все просякло. Але жити там зараз не можна. Ви поїдете до нас, коли випишуть. Юля кімнату приготувала.

Я відкрила очі й побачила, як у дверях з’явилася Юля. Вона тримала пакет із продуктами. Вона не посміхалася, дивилася серйозно, навіть трохи напружено.

— Повертайтеся, Ольго Петрівно, — сказала вона тихо. — Діти питають, де бабця. Треба хату в порядок приводити, самі ви не впораєтеся.

Я дивилася на неї й відчувала, як всередині щось обривається. Та злість, яку я плекала роками, кудись зникла, лишивши тільки порожнечу.

— Вітю, я все на тебе перепишу, — сказала я швидко, хапаючи його за рукав. — Хату, землю, все. Тільки не лишайте мене саму. Я ж бачу, що нікому більше не потрібна. Оксана не приїде. Вона там своє життя має. А ви тут.

Віктор подивився на дружину. Юля зробила крок вперед, поставила пакет на тумбочку.

— Ми не через хату прийшли, — сказала вона холодно. — Але переписати треба.

Юля стояла рівно, склавши руки на грудях. Вона вже не була тією дівчинкою без статків, яка прийшла до мене колись. Вона була господинею.

— Добре, — сказала я. —Тільки допоможіть мені. Я більше не можу в тій сирості.

Віктор стиснув мою руку.

— Повернемось, мамо. Тільки спершу вилікуйтесь.

Він пішов проводити Юлю, а я залишилася сама. Думала про свій дах. Про те, як він тепер виглядає — весь суцільний, сірий, блискучий на сонці. Однакова черепиця на обох половинах. Тепер немає «моєї» чи «їхньої» сторони. Є просто дім.

Через два дні Віктор приніс мені домашнього сиру і компот.

— Юля передала, — сказав він. — Каже, що треба їсти, бо бліда дуже.

Я їла той сир, і він видавався мені найсмачнішим у світі. Не тому, що я була голодна, а тому, що він був з нашої кухні.

Документи ми оформили через тиждень. Нотаріус прийшов прямо в лікарню. Я ставила підпис тремтячою рукою, а Юля стояла поруч і стежила за кожним рядком. Вона не виявляла радості, просто фіксувала факт. Коли все закінчилося, вона забрала папери і сховала їх у сумку.

— Тепер це дім ваших онуків, — сказала вона. — І ми будемо його берегти.

Я кивнула. Мені стало легше. Ніби той дах, що тиснув на мене всі ці місяці, нарешті став на місце. Я знала, що попереду ще довгі розмови, що Юля не забуде образи так швидко, що Оксана ще дзвонитиме і питатиме про свою частку. Але зараз у мене була чиста постіль, тепла вечеря і син, який сидів поруч.

Віктор прийшов забрати мене в п’ятницю. Допоміг зібрати речі, вивів під руку до машини. Надворі було сонячно і сухо. Ми їхали мовчачи. Коли машина звернула на нашу вулицю, я здалеку побачила наш дім. Він виглядав інакше. Дах був єдиним цілим, вікна виблискували, а подвір’я було прибране. Ніяких дощок під ногами, ніякого сміття.

Юля зустріла нас біля хвіртки. Вона відчинила її повністю, даючи нам проїхати.

— Заходьте в хату, — сказала вона Віктору. — Обідати пора.

Я вийшла з машини, спираючись на палицю. Моя половина була зачинена — там тривали роботи. Віктор повів мене до них.

В їхній кухні було тепло. На столі стояли тарілки, пахло супом. Малі закричали «Бабуся приїхала!» і підбігли до мене. Я сіла на краєчок стільця, відчуваючи себе гостею у власному домі. Але це була хороша гостя. Така, яку чекали.

— Їжте, Ольго Петрівно, — Юля поставила переді мною тарілку. — Нам ще сьогодні треба вирішити, які шпалери у вашу кімнату купувати. Віктор хоче світлі, а я думаю, краще щось тепліше, щоб затишно було.

Я подивилася на неї, потім на сина.

— Вирішуйте самі, діти, — сказала я. — Ви тепер господарі. Я на все згодна.