Коли не стало моєї мами, я ще була дитиною. Мені ледь виповнилось 12. Ми залишилися вдвох із татом. Той особливо не няньчився зі мною ніколи. Я завше була “маминою” дитиною, а тато ще за життя мами рідко з’являвся вдома і до мого виховання ніякого відношення не мав.
Те що матері не стало, тата не змінило, він відносився до мене з усією властивою чоловікам суворістю і холодністю.
Не бачила я ні турботи, ні ласки. На мене “лягло” все господарство і справи по дому теж. Перед тим, як йти до школи я годувала поросят і теличку, після повернення в сараях чистила.
Готувала їсти, що вміла і могла, робила уроки, прибирала. І так цілими днями.
Але від батька ні подяки, ні доброго слова я не чула. Весь час дорікав мені за неробство і бурчав.
Не дивно, що після закінчення школи я вирішила поїхати подалі. Вирвалася. Хоч батько й заперечував.
Я пішла вчитись у технікум де і зустріла Василя. Він перший хлопець, що звернув на мене увагу, а я юна “занурилась” у кохання з головою. Нічого доброго з Василем окрім доньки нашої у мене не пов’язано. Дізнавшись, що стане татком відхрестився, геть покинув навчання. А я розгубилась і просто не знала що мені робити. У гуртожитку були суворі правила: з дитиною ніяк.
Я відкладала і відкладала це “питання” до останнього наївно вважаючи, що все якось саме собою врегулюється, але ж ні. Одного березневого ранку я постукала у батьківські двері з малюком на руках.
Тато? Він побачивши мене просто вивів за хвіртку і сказав, що не прийме. Мовляв то не його “проблема” і я повинна сама думати своєю головою, а не приносити йому.
Тоді сівши на лаву поряд з ворітьми рідного дому я гірко розплакалась. Що й казати, я просто не знала, як бути далі, але в одному впевнена була – дитині буду хорошою мамою і ніколи не залишу.
Галина Степанівна, моя вчитель математики, саме йшла повз. Вислухавши мою збивчату історію просто прийняла у мене з рук немовля і забрала до себе. Більше того, вона наполягала на тому, аби я скінчила навчання і поки я вчилась, вона нянькила нашу Богданочку.
Відтоді минуло майже тридцять років. Я уже тричі бабуся. Маю прекрасного чоловіка і крім Богданки у мене є ще троє синів. Найменшому лиш вісім.
Галина Степанівна замінила мені маму і хоч її уже немає. проте мої діти завше кликали її бабуся і любили її. Саме завдяки їй я маю те, що маю нині. Її доброта врятувала мене.
А нещодавно зі мною зв’язався мій тато. Це було вельми несподівано, адже йому практично вісімдесят у нього друга родина і він ніколи не цікавився моїм життям:
— Мені нічогісінько не потрібно від тебе, дочко. Просто, я нещодавно дізнався, що жити мені трохи геть лишилось. Останній рік оце, як виявилось доживаю. Ти єдина моя дитина. Соромно мені перед тобою, дочка. Дозволь зустрінемось. Хочу онуків побачити тебе і правнуків.
Не знаю, як бути. З однієї сторони, ніби й хочу поспілкуватись з ним, адже з усієї моєї родини лиш він залишився. З іншого – перед очима той березневий ранок, а у вухах його байдужі слова: ” Іди туди звідки прийшла. Нема у тебе більше тата”.
Що ж робити?
24,08,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.