Але ж де ти дінешся, коли зараз просто без пари нема як, адже на носі свята, то ж треба з кимось зустрічати. А то я вже звикла з дітьми по телефону привітатися та заснути.
І от я вирішила, що цей Новий рік буду в парі, щоб як усі. Два дні не їла, щоб в платті не випирав живіт, далі пів дня терла себе скрабами, антицелюлітними рукавицями, втирала, масажувала, зшкрябувала, збривала і змучилася.
Далі дійшла справа до обличчя і, коли я скінчила малюватися, то скінчилося остаточно моє бажання будь-куди виходити. Але глянула на себе в дзеркало і подумала, що таку красу гріх не показати.
А Мирон вже стільки разів телефонував, що вартує того аби я постала у всій красі. Де ж я знала. Що мене такий сюрприз чекає.
Я вийшла, Мирон впав. Я задоволена ефектом взяла його під руку і ми пішли вечірніми вулицями.
– А, може, до мене?, – прошепотів схвильований Мирон і я подумала, що таку красу не гріх і показати.
Дарма я стільки терла? Там вже ні грама целюліту нема.
Заходимо ми в його квартиру і я так грайливо кажу:
– Я в ванну, а ти готуй щось перекусити.
А далі – як в тумані…
Я просто хотіла на себе в дзеркало глянути, чи макіяж не потік, чи помада добре на губах тримається.
А воно ж все заляпане, я просто рушничком вирішила протерти…
І почалося…
Руки мити – а кран аж білий від нальоту, ну як в такому мити руки? На унітаз глянула і сахнулася – йоржик сам в руках опинився, поки протерла сідало, то вже й перехотіла там бути. Великою силою волі заставила не дивитися за шторку, як там ванна…
Прийшла на кухню і аж руки зачесалися, коли побачила цілу раковину посуду. Не могла заспокоїтися поки все не перемила, включно з холодильником.
Мирон кліпав очима і пробував мене перевести на мінорний лад, але розуміла, що як попаду в спальню, то буде край.
Але він наполягав на свою голову.
Вирішила не міняти постіль, як не помию під ліжком, далі закинула її в пралку і пішла шукати в шафу нову. Її там не було.
– У мене лише один комплект, – кліпав очима чоловік, – я потім ставлю на режим сушіння.
– То чим ми маємо п’ять годин займатися, – спитала його я.
– Може, підемо у вітальню? Там є диван?
Диван…
– У тебе кіт?, – спитала я Мирона.
– Був, три роки тому його не стало.
– Давай пилосос.
Як я за це побачення … наробилася.
Квартира ближчала, а я вирішила ніколи більше не ходити на побачення в чужу квартиру.
– Може, ми підемо до тебе?, – з надією спитав Мирон.
– Ні, я вже в себе тиждень не прибирала, а перед твоїм приходом я маю зробити генеральне прибирання. Давай вже після свят?
– Добре, – погодився чоловік.
Вийшла з таксі втомлена і спокійна. «Гарно провели час?», – підморгнув мені таксист.
– В житті так не розважалася, – криво усміхнулася я.
Переодяглася в свою піжаму, запарила чаю і думаю – то вік зі мною таке робить чи щось пороблено?
Напевно, так і не зустріну я більше свою долю, – засинала я з такими думками.
Проте, на наступний день в двері подзвонили. На порозі стояв Мирон з ящиком інструментів.
– Прийшов мені віддячити?, – округлилися в мене очі.
– Саме так, – каже він, – вже звідси бачу, що у тебе карниз недобре прикручений.
Зремонтував бачок, прибив плінтуса, прикрутив дверцята, поміняв шторку у ванній, прибив ковролін в коридорі і продув радіатори в усіх кімнатах.
А я щаслива бігала за ним та тримала, подавала, міряла і крутила…
Я справді знайшла споріднену душу і не буду сама на свята. Дякую небесам!
Автор Ксеня Ропота
