Так, я роки любила свого начальника, Віктора Петровича, хоч і чітко розуміла, що він не кине ні дружину, ні дітей. Я себе надіяла тим, що от діти поїдуть вчитися і він зрозуміє, що у його великій квартирі йому стане одиноко з дружиною, яка просто гарна. Але ні!
Я ж сама знала, що ті поодинокі години, що ми були разом ні до чого не приведуть, бо дітей я мати не могла. Мене чека лише самотність в усіх сенсах.
Пробувала я й з іншими чоловіками зустрічатися, навіть жила з одним, але це все було не те, що з Віктором, навіть близько не те, тому я швидко це все закінчувала і верталася до свого звичного стану – очікування.
Після сорока чекати стало набагато легше, не знаю чому, може, через те, що змирилася з усім, вже не мріяла про щасливе спільне майбутнє, а тішилася тим, що я його бодай бачу.
Далі й п’ятдесят наближалося, вже Віктор дітей оженив і онуків має, а все без змін: приходить до мене кілька разів на місяць, а далі – ділові відносини, щоб ніхто не здогадався.
Я помітила, що він почав худнути і лисіти та спитала чи він звертався до лікаря, але той тільки рукою відмахувався, щоб я не лізла не в свою справу.
Коли ж на роботі почали шушукатися, що Віктор Петрович не живе з дружиною, особливо після того, як поїхав у відрядження в Європу, а тепер і відпустку взяв, видно когось собі завів.
Чутки не приховаєш, коли колектив жіночий, а такий привід – нарешті дружина начальника не походжатиме тут павою, бо стала така, як усі.
Але ж справа в тому, що я в це не вірила. Це не могло бути про нього і я впевнилася в тому, що права, але це мене геть не втішило.
Якось я купувала продукти і помітила водія Віктора, який скуповувався доволі багато, далі сів в шефову машину і поїхав. Розумієте, Віктор не любить, коли його машину використовують в приватних інтересах і я вирішила поговорити з Василем.
– Ти що?, – здивувався він, – То я шефові продукти віз, він зараз за містом живе, причепилася теж мені.
Якось ми з ним там були – казкове місце, я мріяла там жити з ним. Тому я поїхала туди, щоб або впевнитися в порядності Віктора, або впевнитися в тому, що все життя себе дурила.
Довго дзвонила. Мені відкрив Віктор, він дуже постарів і змарнів.
– Ти чого приїхала, – спитав здивовано.
– Через тебе, – кажу йому, хвилювалася, як ти, а тепер бачу, що не дарма.
Ми зайшли в хату і там був безлад, тому я взялася за приготування їжі і прибирання. Все було зрозуміло – він відпочивав від лікування і нікому не хотів казати, що з ним.
– Не хотів, щоб мене жаліли, – сказав мені, – Я попросив дружину взяти паузу в стосунках, щоб вона не бачила мене таким, а вона подала на розлучення. Діти зі мною спілкуються, коли треба грошей. Ось так закінчується моє життя, Тамаро, в самотності.
– І моє теж таким є, – відповіла я.
– Пробач.
– Та що вже, давай вечеряти. А там буде видно.
Я нікуди не поїхала, а залишилася з ним вперше за стільки років. Робила те, про що мріяла – прокидалася з ним вранці, готувала йому каву і сміялася зі старих французьких комедій разом з ним.
Зараз Віктор здоровий і ми живемо з ним разом, навіть одружилися. Нас дуже оригінально привітала його дружина і діти, сказала, що викреслила його зі свого життя.
Я цьому дуже рада, але мені дивно за них: невже любляча дружина не побачила, що з чоловіком щось не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота