fbpx
Історії з життя
Я вперше на святі відпочила по-справжньому. Не переймалась що там на кухні. Не насипала і не подавала страви. Просто відпочивала, як і всі гості. Яким же було моє здивування, коли до мене по черзі почали підходити гості і висловлювати своє невдоволення

Сім’ї у нас із чоловіком великі – у нього тато, мама, брат із дружиною та двома дітьми, сестра з дитиною, бабуся з дідом. У мене теж батьки, дві бабусі, два брати та сестра з трьома дітьми. Це тільки найближче коло, крім тітоньок-дядечків, племінників і двоюрідних братів і сестер. Адже з ними ми теж спілкуємось і досить близько.

З такою великою кількістю родичів будь-яке свято перетворюється на циганське весілля, до якого готуватися треба починати за півроку. У сім’ях так заведено, що всі свята, ну, окрім весіль, напевно, відзначаються вдома.

Спочатку потрібно накидати меню з урахуванням смаків усіх гостей, щоб ніхто не образився і не залишився голодним, потім порахувати, скільки на все це потрібно продуктів, підрахувати гаряченьке, згадуючи хто що вживає, потім все це з’їздити закупити, приготувати, накрити, потім прибрати з столу і мити посуд.

Вже до середини всіх цих заходів нічого не хочеться, бо втомлюєшся. Адже за столом ще треба буде вдавати щасливий вигляд і спілкуватися з гостями.

Гаразд у дитинстві це все проходило майже непомітно – родина велика, разом узялися, все зробили. Можливо, коли в мене будуть підрослі діти, я теж вважатиму, що нічого такого не відбувається, але поки що я борюся із застіллями сама.

Свій останній день народження я взагалі згадуючи зі здриганням. Я провела на кухні майже добу. Саме перед цим святом я придбала слайсер і він окупився, бо робити нарізки вручну було вже вище за мої сили. Чоловік, звичайно, допомагав у міру можливостей, але можливості щодо кулінарії у нього не надто вражаючі – подати, принести, з’їздити в магазин, відкрити.

Напрацювалася я тоді так, що під час застілля двічі засинала, чоловік мене будив. Звичайно, мені було ні до чого, хотілося лягти та заснути, щоб мене ніхто не чіпав. Атмосфери свята мені відчути не вдалось.

Цього року я вирішила не наступати вкотре на старі граблі і заздалегідь переконала чоловіка, що його день народження відзначатиметься у ресторані. Він спочатку кривився, що там дорого, але потім сіли, підрахували все і вирішили, що не так вже й дорого виходить. А якщо враховувати, скільки сил я на це витрачаю зазвичай, то взагалі копійки.

Захід, на мій погляд, пройшов чудово. Їжа була смачна, її було багато, гості їли, пили та веселилися – чого ще треба? Але мені по черзі висловили мама, бабусі, старша сестра та свекруха, що святкувати день народження у ресторані це поганий тон, це ж сімейне свято, тож відзначати його треба вдома.

Я доводила, що у ресторані проводити такі масові заходи зручніше, але мене не слухали. Мама взагалі попросила мене більше так не говорити, адже люди подумають, що мені готувати і гостей зустрічати не хочеться?

Це було перше свято за кілька років, яке я згадую без тремтіння і після якого не хотілося в безсиллі плакати над горою брудного посуду. Чомусь у нас у сімейній традиції закладено важка праця на свята, а тих, хто намагається полегшити свою долю, просто не розуміють.

Але ми з чоловіком для себе вирішили, що тепер усі глобальні події відзначатимуться у ресторані, бо це в рази зручніше. Якщо сім’ї визнають це гідним приводом з нами не спілкуватись – це їхній вибір.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page