fbpx

Я все думала, як один вчинок може перекреслити стільки життів, адже тепер у мене ніколи не буде онуків і моя самотність вже невідворотна, як і мого сина.

Мені лікар пояснював, що Віталик вибрав Бога, бо так він заміщав відсутність батька в його житті, адже маленьким хлопчиком дуже потребував його захисту.

А я все думала, як один вчинок може перекреслити стільки життів, адже тепер у мене ніколи не буде онуків і моя самотність вже невідворотна, як і мого сина.

Чи потребував мій чоловік чогось надзвичайного? Ні, я певна в цьому, адже я його любила і догоджала. Могла з картоплі зробити перше, друге і десерт ще й все смачне. В хаті чистота, син підростає, але ж ні, чоловікові захотілося іншої.

Спочатку нічого не знала, а далі, наче грім серед ясного неба, а я не знаю, що й робити. Виявилося, що кохана вже й при надії і я маю просто піти з сином з його життя. Легко сказати, куди йти? До матері в однокімнатну квартиру?

А далі наче все посипалося на купу, бо ось вже й дев’яності, грошей нема від слова зовсім. Черги довжелезні, грошей пів торби, а купити нема що. Тоді якраз починали торгувати закордонними солодощами, пригадуєте ті розкладачки з жуйками і різнокольоровими цукровими кружечками, чупа-чупси, таке все кольорове, що аж в очах рябить.

І мій син маленький, стає навшпиньки аби заглянути хоч на прилавок, бо у мене нема грошей аби йому щось купити, а батько вкотре затримав аліменти, адже у нього нова родина.

Пригадую, як варила синюшну курку на бульйон, далі м’ясо молола на м’ясорубці і робила засмажку до макаронів або начинку в млинці. Одна страва плавно переходила в іншу.

Не знаю, як і викарабкалася з того, син в школі, нічого не розуміє, все треба пояснювати, а мені нема на нього часу і терпіння. Його схилена голова й досі перед очима.

Може, тоді він подумав, що хтось має його в цьому маленькому житті захистити? Я ж вимагала гарних оцінок, вимагала не діставати мене після роботи, я хотіла відпочити, я хотіла знайти особисте щастя, ще ж молода була.

Я й знати не знала, що Віталик відвідує церкву і все так серйозно. З нас, з родини цілої, ніхто не релігійний. А тут ну просто захоплення, кожна неділя йде на служіння, захоплений тим всім, за стіл не сяде, коли на столі випивка.

Бачила я, що він ніяк не може себе в цьому світі знайти, вічно якийсь розгублений з мріями, які не мають нічого спільного зі звичайним життям. Пішов на одну роботу, іншу, наче ходить, але все так через силу.

А тоді й каже, що не може так більше і хоче віддати себе повністю Богові.

– Це мій Небесний Батько, – просто так каже і я чую, що ці слова з самої душі.

Що вже мала зробити? Хай йде туди, раз тут не може знайти собі спокій. Відвідую його і бачу, що там він спокійний, там й справді його дім, там його серце.

А що ж лишається мені? Матері вже нема, хоч є де жити і на тому дякую Богу. У мене вже є стаж, але пенсії поки не видно з тими змінами, навіть, якщо я ще проживу років двадцять. То що то будуть за роки? Кому вони потрібні, для кого вони потрібні?

Я ж наче все робила для того аби моя дитина була щаслива, аби жила в повноцінній родині, щоб тато купив машинку і вчив їздити на велосипеді. Я ж все для того зробила. А чоловік просто перекреслив наше життя і пішов до іншої та й тій жінці теж не став добрим чоловіком. Впевнена, що він не знає про Віталика, бо ніколи не цікавився його життям.

Невже й небесний суд його теж пробачить, адже син, я певна в тому, молиться і за нього, і пробачив йому.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page