Та й якби любила його Віра, то хіба би так легко забула? А тут не пройшло й місяця як цей здимів, а вона вже приймала залицяння Артема, а через пів року вони й одружилися. Знаєте, я була така щаслива, що й не помітила того погляду свахи, коли вони дітям однокімнатну квартиру подарували. А ми з чоловіком і близько не могли, адже що я могла за калимити на державній роботі.
Поки діти собі жили, то я й не думала, що між ними будуть суперечки. Чия мама краща. Уявляєте? Дорослі люди, а Артем з претензіями:
– Моя мама нам квартиру подарувала!
– Моя мама тобі путівку на море вибила.
– Моя мама тобі цю шубу купила, а ти ходити не хочеш!
А, коли вже й п’ять років пройшло, а дітей і досі не було, то почала вже свекруха на мою доньку та на нас з чоловіком дивитися, мов з тієї високої скелі на мурашник з мурашками.
– Єдине від вашої Віри хочемо і того нема…
Ну, Віра мені й розказала, що вона ці роки не в щасті живе, а з однієї процедури на іншу ходить, що втомилася вже так, що сил нема ніяких. Що нема між ними з чоловіком ніякої любові, а одні претензії в спробах догодити матері. А якось прибігла Віра геть бліда:
– Мамо, нарешті я це почула.
– Ти при надії?, – сплеснула я руками.
– Ні, я ніколи не матиму дітей. Нарешті я вільна, – видихнула вона.
І більше вона до чоловіка не йшла, ми поїхали по її речі і так само швидко розійшлися, претензій вона не могла мати, бо зі спільного майна не було нічого.
– Слава Богу, що ту шубу не доведеться носити, – аж засміялася донька.
Я всіляко її підтримувала, бо це спочатку здається, що все легко і просто, а потім серденько ні-ні та й кольне.
Йшли роки, донька жила з нами і не думала про якісь нові стосунки.
– З мене досить, – сказала вона.
Та я її розуміла, адже не кожен чоловік захоче жінку у якої не буде дітей, але ж з кимось віку доживати треба.
Почала я в гості вдівців запрошувати, розлучених, холостяків, а вона й руки в боки:
– Ще раз когось подібного побачу, то піду квартиру знімати!
І от я трохи й притихла. А далі вже нас спіткало нещастя – не стало мого чоловіка. І отак роки йдуть, ми з донькою одні, єдине, що йду до чоловіка виговоритися, бо ж не скажу доньці, що дуже самотньо одній?
І так в задумі я йшла, як на зустріч якийсь знайомий чоловік йде, привітався зі мною… А далі й каже:
– Василино Дмитрівно, а ви мене не впізнаєте?
– Та ні.
– То ж я, Василь. Ви ж мені тоді сказали з міста поїхати та від доньки вашої відстати, бо я їй не пара.
– О, – я й не знала, що сказати.
– А я й поїхав не лише з міста, але й з країни. Працював, грошей заробив, одружився і все у мене добре.
– А чого ж ти тут?
– Дружина моя тут…
– Співчуваю…
Напевно моя щирість була почута, бо Василь кивнув і пішов. Звичайно, що я тоді не дуже чемно вчинила, але я хотіла доньці щастя…
І отак ми почали час від часу бачитися з Василем, при зустрічі кілька фраз і я й так все життя своє та доньки й розповіла…
– Знаєш, тепер шкодую, що тоді тебе не розгледіла, але що вже поробиш…
– Що ж, думаю, можете й виправити ситуацію. Розумієте, у мене двоє дітей потребують мами. Якщо нам Віра підійде, то ми можемо все почати з початку.
Знаєте, Віра підійшла, але я думаю, що то більше я підійшла як бабуся, бо я вже та діток моїх люблю, що й не передати. Та я більше часу з ними, ніж мама й тато, та то все на мені одній і тримається, але від того мені геть не важко, а навпаки, я дякую Богу за такий подарунок і що забрав мою самотність.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
