Я все життя мріяла про власний будинок. Жили ми втрьох із чоловіком Олегом і восьмирічним сином Ігорем в невеликій квартирі в передмісті Вінниці. Чоловік працював експедитором, я вчителювала в селі. Тож зарплати в нас були невисокі, а бажання великі, тому ми жили скромно й економно, поки батьки чоловіка не подарували нам ділянку в селі, в яке я щоранку добиралася на роботу в школу. Відтоді в нас визріло рішення продати квартиру, докласти грошей та розпочати будівництво власної оселі. Тим більше, що підрядником був наш приятель і сусід, власник невеликої будівельної компанії Мирон Терлецький.
Коли будівництво вже йшло до завершення, ми поспішили виставити на продаж нашу квартиру. Хоч будинок ще не був придатний для проживання, роботи в ньому несподівано припинилися якраз тоді, коли знайшовся покупець на квартиру, а я носила під серцем другу дитину. Наш приятель Мирон запевняв, що робітники надолужать втрачений час, коли вони простоювали, бо їм були завезли не такі матеріали і не в тій кількості, щоб ми скоріше оформляли продаж квартири і розрахувалися за роботу. А покупцем несподівано виявився наш сусід і підрядник Мирон.
Ми змушені були звільняти продане житло й перебиратися в недобудову, але так як там нереально було мешкати з дитиною та в моєму стані серед купи будматеріалів і без необхідних вигод, вирішили повернутися на квартиру. Зразу ж за нами прийшов Мирон, сказав, що готується зробити ремонт і поселити тут своїх батьків, то щоб ми не зволікали з виселенням.
Сяк-так влаштувавшись у недобудованому будинку, ми побачили, що робітники не квапляться закінчувати роботу, то в них свято релігійне, то чекають, коли висохне поверхня, то ще якісь інші причини. Чоловік мій не витримав і почав із будівельниками сваритися й висловлювати претензію Мирону. Не допомогло. Тоді він зателефонував у кілька редакцій, щоб вони зняли сюжет про недобросовісних працівників і таким чином спонукали їх до праці. Та це нашого підрядника тільки розізлило. Він утратив кількох клієнтів, що розірвали з ним договори, але в деяких інстанціях йому вдалося залагодити справи завдяки своїм зв’язкам.
Я тим часом відправила сина до своїх батьків, вже й нам удвох із чоловіки пропонувала переїхати. Та де там! Я дуже кохаю свого чоловіка, тому терплю його вперту вдачу. Він категорично не хотів на якийсь час замешкати з моєю ріднею і намагався у свій спосіб відплатити несумлінній бригаді. Та інформаційні сюжети телеканалів мали несподіваний ефект, як у відомій байці, – коли “щуку кинули у річку”. Його величність пан Мирон настільки образився, що забрав своїх працівників на інший об’єкт, ще й вихвалявся перед нами своїми знайомствами, мовляв, не уявляєте, з ким зв’язалися.
Олег не здавався і звернувся в держслужбу із захисту прав споживчів. Їхня працівниця зареєструвала заяву, призначила експертизу щодо оцінки вартості робіт і будматеріалів, які підрядники самовільно замінювали на дешевші. Випливли порушення технології під час будівництва. Із цим списком недоліків і недопрацювань працівниця держслужби прийшла в офіс Мирона Терлецького. Він намагався задобрити жінку, наговоривши при цьому на Олега, що він сам не допускав робітників до новобудови та пообіцяв владнати справу.
Колишній наш приятель Мирон прийшов поговорити з Олегом про те, щоб він продав недобудову, а за виручені гроші купив квартиру в центрі Вінниці, а він, Мирон, готовий доплатити за неї. Але мій чоловік був категорично проти такої пропозиції. Тоді Мирон присилає до мене свою дружину Віку з подарунками для майбутньої дитини, щоб вмовила мене вплинути на Олега в плані не порушувати проти їхньої фірми справу, а за те він оплатить мені путівку в санаторій, де я могла б відпочивати з сином, поки мій чоловік займатиметься купівлею-продажем або ремонтом майбутньої оселі. Я вже ледь не пристала на цю пропозицію, настільки була втомлена та виснажена цією колотнечею, вмовляла чоловіка, говорила, що сумніваюся, що він мене любить. Та Олег запевняв мене, що з кожним днем кохає мене все більше і більше, але про подачки від сім’ї Терлецьких і слухати не хотів, бо вони, м’яко кажучи, стали для нас неприятелями.
Нам порадили звернутися з позовною заявою до суду. Засідання призначили в день, коли на світ просилася наша доня. Хоч чоловік був украй збентежений всім, що на нього враз навалилося, пильності все ж не втрачав. А ця риса стала йому в нагоді, коли побачив, що Мирон Терлецький на власнім авто підвозив суддю, який мав розглядати справу. Пощастило, що в цей час підходила наша адвокатеса і також побачила головуючого на засіданні, що виходив із авта відповідача в справі. На прохання чоловіка вона подала клопотання про відвід судді через недовіру її клієнта в його принциповість і чесність, якщо він дозволяє собі приїжджати на автомобілі однієї зі сторін процесу. Клопотання задовільнили, і ми виграли справу.
Зараз ми вчотирьох у нашому затишному будиночку живемо щасливо й весело. А випробування та розчарування, мабуть, нікого не оминають у цьому житті. Головне, триматися разом і довіряти одне одному, як це заведено в нашій родині.
