fbpx

Я всіляке думала почути в такому випадку. Але як йому повернувся язик сказати таке? так, хай буде його любка, хай буде, що хоче себе перед нею показати, але ж на мене таке сказати? Та я після таких слів і не знаю, як мені далі бути, вони мені все зруйнували

Де я сподівалася, що мій п’ятдесяти однорічний чоловік когось собі знайде. Жили ж наче добре, він мав хорошу посаду, гарну зарплату, двоє дітей і гарна квартира, сімейний затишок встигала забезпечувати я, хоч і сама працювала.

З Мироном ми познайомилися молодими, після училища. Він далі пішов вчитися в інститут, а я вже няньчила нашу першу дитину. Батьки його були при грошах, тому помогли з усім і я була певна того, що догляну дитину без ніяких матеріальних турбот.

Мені здавалося, що я живу наче у раю, чоловік приходить з навчання, а у мене все готове до вечері, дитина спить, хата прибрана.

– Яка ж ти у мене молодець, – казав мені він.

І я тому дуже тішилася, коли ж знову відчула, що при надії, то вже мені стало прикріше, бо двоє маленьких дітей, то вже важко, бо кожне хоче маминої уваги. Мирон старався допізна приходити з навчання, далі з роботи, щоб тільки менше часу проводити х нами. Від затишку і комфорту й сліду не лишилося. В дев’яностих батьки Мирона втратили свій вплив і велику частину грошей, але чоловік таки втримався на плаву і ми дожили до двотисячних.

Діти виросли, але Мирон вже не міг їх так забезпечити, як його батьки, в свій час, забезпечили його. Я працювала по спеціальності іу садочку вихователькою, тому на мою зарплату не було великої надії.

Але вже якось і діти вивчилися і прилаштувалися в житті, що стало мені якось спокійніше. Де ті п’ятдесят і взялися, хочу я вам сказати, але ж готуватися треба. От і я пішла вибирати собі плаття якесь, щоб і гарне і недороге, від цін просто вражена, бо вже роки на себе нічого не витрачала. І ось я так собі приміряю плаття, як чую голос свого чоловіка.

Дуже здивувалася, адже він ніколи не ходив по магазинах, а тут таке. Визирнула з примірочної, а він стоїть біля кабінки та вихваляє, яка там жінка гарна та як їй все личить.

– А ти своїй, що купиш на ювілей, – каже та жінка.

– Та що їй треба? Сковорідку куплю і бантик начеплю. Віна більшого й не потребує і не вартує. Бачила б ти її! Не те, що ти у мене, просто розкішна в цій сукні!

– Так ти ж роки з нею прожив.

– Ой, яке прожив? Вона мені роки на моїй шиї провисіла, отак шкодував її, бо ж діти. Доки не зустрів тебе.

Жінка вдоволено захихикала, як і він.

А я не розуміла, як можна так знецінити людину. Я ж йому дітей на світ привела, як мені тяжко було. Але його завжди жаліла, все найкраще для нього і для дітей і це все нічого не вартує? Тільки сковорідки з бантиком? Я всю себе віддала йому і дітям без жалю і економії. Ні їла я смачно, ні пила, ні на курорти не їздила, ні мрію ніяку не здійснила, бо все моє життя навколо них крутилося.

А тепер не маю з ким старість зустріти, не маю де прихилити голову. Оце мені віддячили, оце подарунок зробили.

Куди йти, якщо я не маю ні заощаджень, ні кутка свого, квартира на його батьках, це точно знаю. А жити з ним не хочу.

Думала я довго і таки наважилася на кардинальні кроки. Мене ніхто не зрозумів і своє п’ятдесятиріччя я зустріла сама в ресторані, в гарній сукні. Поїла вишуканих страв, десерт був просто на висоті і вперше за багато років була щаслива.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page