Я всіма правдами і неправдами добивалася пенсії раніше, стаж у мене був, але бажання працювати вже не було, та й навіщо, для чого, коли чоловіка не стало, донька виїхала за кордон з онуками. Скільки мені там того треба?

Отак я рвалася від людей подалі, але самотність раптом почала дуже даватися взнаки. Якби у мене були подруги, то, може, й не так би було важко, але подруг у мене не було, жодної, навіть доброї знайомої я все життя не мала. Спитаєте, чого так?

Все сталося в юності, найкраща подруга інституцька, гучні студентські гулянки і хлопець між нами. Тоді я й не думала, що вона закохана у Віталія, вона дуже вдало це приховувала. Навіть казала мені, що я можу знайти кращого. А я любила вперше, дуже сильно і палко, думала, що то взаємне почуття.

Але якось Алла попросила мене піти з нею на вечірку:

– Ти вже маєш хлопця, а я де собі знайду, якщо не маю з ким піти погуляти? Не буду ж я з вами ходити, як п’яте колесо у возі. Ходи зі мною, разочок!

Там була компанія хлопців і вона мене запевнила, що один їй дуже подобається, вмовила мене піти разом з ними на іншу вечірку. Я їй повністю довіряла, тому погодилася, а хлопці видавалися доволі пристойними та ще й вчилися в нашому інституті.

А потім вона десь вийшла з квартири, я стала її шукати, а її нема. Один хлопець сказав, що мене проведе до гуртожитку і все.

Я потім Аллу допитувала, де вона була, але та щось таке белькотіла, що їй було зле, вона викликала таксі…

А далі Віталій перестав до мене приходити і одружився з Аллою. Він мене просто уникав, а Алла сказала, що за своє щастя треба боротися. Отак у мене й не стало подруги і я більше нікого й на крок до себе не підпускала.

Як не дивно, але мене знайшов той хлопець з вечірки, що мене проводжав і я радо стала з ним бачитися, аби Алла і Віктор знали, що я геть за ними не сумую.

Артем виявився чудовим, мені було з ним легко і весело, я могла йому все розповісти, що у мене на душі, а він завжди уважно мене вислуховував, навіть, найбожевільніші мрії.

З такої дружби у нас і зав’язалися романтичні стосунки, але вже через роки я зрозуміла, що люблю його так сильно, що любов не вміщається в грудях, а доти я просто жила з ним, виховувала разом нашу доньку.

Ми прожили чудове життя, мені не треба було ні друзів, ні родичів, ні гульок, адже у мене був Артем.
І так само у нього було – він мав мене в ролі свого друга.

Якось прийшов з рибалки і каже мені:

– Знаєш, мені там так нудно, навіщо я витрачаю час на людей, які мені байдужі замість того аби побути з тобою? Піти погуляти з донькою?

Його всі називали підкаблучником, та й про мене в колективі теж говорили, що я відлюдькувата і бозна що в нашому домі твориться, адже ніхто чужий не переступав наш поріг.

Але хто б міг подумати, що мого найкращого друга так рано не стане?

Він мені не снився, але я чомусь мала таке відчуття, що він за дверима і ніяк не може ключ дістати. Пару разів було, що я просто наче й голос його чула і шарудіння біля дверей, і то в білий день, відкривала – а там нікого. А якось чую, що стоїть, аж мені мороз по шкірі пішов. Я двері відкрила, а ж по сходах він йде вниз, я за ним. Двері навстіж відкрила, а нема нікого. Аж тут на машині кіт сидить і так уважно на мене дивиться.

– Артеме, – покликала я.

Кіт зіскочив з машини і підбіг до мене та давай тертися біля моїх ніг. Я занесла його до хати і тепер у мене нема самотності, а є друг.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page