Отак я рвалася від людей подалі, але самотність раптом почала дуже даватися взнаки. Якби у мене були подруги, то, може, й не так би було важко, але подруг у мене не було, жодної, навіть доброї знайомої я все життя не мала. Спитаєте, чого так?
Все сталося в юності, найкраща подруга інституцька, гучні студентські гулянки і хлопець між нами. Тоді я й не думала, що вона закохана у Віталія, вона дуже вдало це приховувала. Навіть казала мені, що я можу знайти кращого. А я любила вперше, дуже сильно і палко, думала, що то взаємне почуття.
Але якось Алла попросила мене піти з нею на вечірку:
– Ти вже маєш хлопця, а я де собі знайду, якщо не маю з ким піти погуляти? Не буду ж я з вами ходити, як п’яте колесо у возі. Ходи зі мною, разочок!
Там була компанія хлопців і вона мене запевнила, що один їй дуже подобається, вмовила мене піти разом з ними на іншу вечірку. Я їй повністю довіряла, тому погодилася, а хлопці видавалися доволі пристойними та ще й вчилися в нашому інституті.
А потім вона десь вийшла з квартири, я стала її шукати, а її нема. Один хлопець сказав, що мене проведе до гуртожитку і все.
Я потім Аллу допитувала, де вона була, але та щось таке белькотіла, що їй було зле, вона викликала таксі…
А далі Віталій перестав до мене приходити і одружився з Аллою. Він мене просто уникав, а Алла сказала, що за своє щастя треба боротися. Отак у мене й не стало подруги і я більше нікого й на крок до себе не підпускала.
Як не дивно, але мене знайшов той хлопець з вечірки, що мене проводжав і я радо стала з ним бачитися, аби Алла і Віктор знали, що я геть за ними не сумую.
Артем виявився чудовим, мені було з ним легко і весело, я могла йому все розповісти, що у мене на душі, а він завжди уважно мене вислуховував, навіть, найбожевільніші мрії.
З такої дружби у нас і зав’язалися романтичні стосунки, але вже через роки я зрозуміла, що люблю його так сильно, що любов не вміщається в грудях, а доти я просто жила з ним, виховувала разом нашу доньку.
Ми прожили чудове життя, мені не треба було ні друзів, ні родичів, ні гульок, адже у мене був Артем.
І так само у нього було – він мав мене в ролі свого друга.
Якось прийшов з рибалки і каже мені:
– Знаєш, мені там так нудно, навіщо я витрачаю час на людей, які мені байдужі замість того аби побути з тобою? Піти погуляти з донькою?
Його всі називали підкаблучником, та й про мене в колективі теж говорили, що я відлюдькувата і бозна що в нашому домі твориться, адже ніхто чужий не переступав наш поріг.
Але хто б міг подумати, що мого найкращого друга так рано не стане?
Він мені не снився, але я чомусь мала таке відчуття, що він за дверима і ніяк не може ключ дістати. Пару разів було, що я просто наче й голос його чула і шарудіння біля дверей, і то в білий день, відкривала – а там нікого. А якось чую, що стоїть, аж мені мороз по шкірі пішов. Я двері відкрила, а ж по сходах він йде вниз, я за ним. Двері навстіж відкрила, а нема нікого. Аж тут на машині кіт сидить і так уважно на мене дивиться.
– Артеме, – покликала я.
Кіт зіскочив з машини і підбіг до мене та давай тертися біля моїх ніг. Я занесла його до хати і тепер у мене нема самотності, а є друг.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота