Мені тоді було трохи за тридцять і я була розлучена, мала доньку, а от за чоловіка й чути не хотіла, бо так опуститися через дурничку, на нас махнути рукою і себе жаліти? Ні, мені такого не треба. І от я вже кілька років була сама, робота нервова, бо всі так і норовили зайцями їздити, а ти за кожну копійку відгавкуйся, наче це тобі в кишеню йде.
Коли до кінцевої доходжу, то вже й нічого не хочу.
А тут помітила я що чоловік на кінцевій заглядає в автобус, чоловік не поганий, а як за мною заглядає? І так мені та думка сподобалася, що я й гарно одягатися почала та його виглядати.
І ось одного разу я не витримала і вийшла до нього:
– Ви часом не мене чекаєте?, – і ще так грайливо очима кліпаю.
– Ні, не вас,- каже чоловік.
А мене наче холодною водою облили. Я назад в автобус і ледве себе стримую, це ж треба таке собі придумати, наче я комусь треба… Все, сама й залишуся, не була щаслива і вже не буду.
Більше я не виходила з автобуса, як той чоловік сам зайшов та почав мене питати чи я не бачила ось таку жінку.
Я подивилася і усміхнулася, справді, гарна, куди мені до неї.
– Ви не бачили цю жінку? Її звати Іванка, вона обіцяла до мене приїхати, як тільки піде у відпустку, я її вже який тиждень чекаю, а її нема.
Мені хотілося йому сказати, що вона для нього загарна і хай шукає таку, як я, я б з радістю з ним жила, але мені язик не повернувся.
– Добре, як буду знати щось, то скажу.
І отак Ігор почав щотижня до мене підходити, щоб дізнатися чи я, чи хто з інших рейсів не бачили цю жінку.
Так я й дізналася їхню історію: познайомився з нею на ринку, випадково, розговорилися і він їй здавав молочні продукти, які мати йому давала, так багато хто робить, а він тоді в місто на роботу їздив, от і заробляв копійку.
Спочатку вони отак наче по роботі спілкувалися, а потім вже й тісніше. Вже мала Іванка до нього переїхати жити, але десь пропала. На роботі її нема, сказали, що взяла відпустку і пропала. З квартири вона виїхала, так сказали йому принаймні.
І він вже не знав, що й думати, йшов по інерції на кінцеву зупинку і чекав.
Кажуть, що хто шукає, той і знаходить, хоч я таке не хотіла йому принести, але випадково почула, як наші розказували, що жінка з автобуса виходила і машини не побачила.
Я з тим до Ігоря, а він вже й поїхав на упізнання. Їхав останнім рейсом і лиця на ньому не було, я попросила водія його до будинку довезти, добре, що люди підказали, бо я б його сама не дотягла, а отак покинути просто не могла. Ми його з водієм занесли, мати руки заламувала, але я думала, що він якось оговтається, дуже в це вірила.
Їжджу, а Ігоря нема. почала розпитувати у людей, а ті й кажуть, що не просихає.
Я тоді до нього додому й прийшла.
– Візьми себе в руки, матір на кого покинеш?
Отак я з ними вихідні перебула, помогла матері з господаркою та й Ігоря коло хати тримати. Може, при мені він не хотів себе показувати, тому й слухався матері, хто його знає.
– Все, мені на роботу, а ти тримайся, – сказала йому на прощання.
Я ще кілька місяців їздила тим рейсом, але Ігоря так і не бачила, пасажири казали, що все у нього наче добре, то я й заспокоїлася.
Вже мене на інший рейс перекинули, вже потроху моє серце почало гоїтися, як напарниця моя з усіх ніг біжить:
– Валю! Йди! Там тебе чекають!
Йду, бо хто, видно щось загубили в автобусі і одразу на мене думають… А там … Ігор.
– Прийшов подякувати і в кіно запросити чи куди там ходять. Ти не проти?
А я від щастя й слова вимовити не могла… Потім вже він мені говорив, що як для тебе хтось викроює час, піклується, то вже твоє життя не марне, значить ти важливий для людини, значить таку людину треба берегти все життя.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота