Вечір застав нас на кухні. Я збирала посуд після скромної вечері, а мій чоловік, Віктор, сидів, втупившись у стільницю. Повітря було наповнене напругою, що накопичувалася кілька днів, і я відчувала, що ось-ось станеться щось незворотне. Я вирішила торкнутися теми, яка і стала каталізатором цієї ситуації.
— Вікторе, я ж тобі вчора говорила, що дівчаткам конче потрібне оновлення гардероба на зиму, — почала я м’яко, намагаючись не провокувати, — Ти знаєш, як швидко вони ростуть. Хоча б для старшої потрібно купити якісні речі.
І тут він спалахнув. Немов у ньому спрацював якийсь механізм, що стримував роздратування довгий час.
— Я втомився! Ти чуєш? — він підвищив голос так, що дзенькнуло скло у шафі. — Я вже багато років тягну цей тягар сам! Я працюю, як віл, щоранку, щовечора! Я забезпечую нас, а ти лише раз у раз просиш і просиш. Я більше не можу!
Я була приголомшена такою відвертою різкістю, але намагалася зберігати спокій.
— Вікторе, я не прошу нічого зайвого. Це потреби наших дітей. І ти знаєш, я завжди підтримую лад у нашому домі, займаюся вихованням, працюю в інтернеті, намагаючись заробити хоч щось додатково. Це наша спільна справа.
Він підвівся, його очі палали нерозумінням.
— Спільна? Я приношу дохід, який забезпечує весь наш побут! Ти за ці роки. — він махнув рукою, немов знецінюючи мої зусилля. — Усе! Досить! Я прийняв рішення. Я звільняюся з роботи. Хочу відпочити!
Я повільно поставила тарілку на стіл і обернулася до нього. Це вже було не про гардероб, а про щось значно глибше і гірше.
— Ти що, жартуєш? — моє здивування було щирим. — Як ти це уявляєш? Ти знаєш, скільки нам потрібно коштів, щоб просто покрити всі наші щомісячні обов’язкові платежі? Хто їх візьме на себе?
— Ти! — відрізав він. — Тепер твоя черга! Шукай постійну, нормальну роботу і забезпечуй родину! Я відпочиватиму, а ти приходитимеш стомлена і розповідатимеш, як тобі важко. Справедливо, чи не так?
Я відчула, як у мене опустилися руки. Це не була просто втома, це була якась ірраціональна, руйнівна ідея.
— Вікторе, ти не можеш отак просто взяти і кинути все. Це безвідповідально! Наші доньки? що вони їстимуть? Чим ми платитимемо за наш дім? Якщо ти втомився, візьми відпустку! Сплачувану, або навіть за свій рахунок на кілька тижнів. Ми якось викрутимося! Але ось так, зненацька, руйнувати все.
Він підійшов до дверей кухні, його обличчя було кам’яним.
— Ні. Моє рішення остаточне. Я закінчу ті ремонти, що вже почав у майстерні, і більше туди не повернуся. А ти, Катерино, почни діяти. Я ж кажу — тепер твоя черга. І доки ти не знайдеш роботу, я максимально скорочу наші витрати. Зокрема, на ті самі комунальні платежі.
Я дивилася на нього, на його віддалений, холодний погляд і розуміла, що це початок кінця нашого спільного життя.
Мене звати Катерина, і ми з Віктором одружені вже одинадцять років. У нас дві чудові доньки: Софії — дев’ять, а Олені — вісім. Усі ці роки в нашій родині був негласний, але чіткий розподіл обов’язків.
Віктор був головною матеріальною опорою: він працював кваліфікованим автомеханіком у приватній майстерні й забезпечував сім’ю. Я, своєю чергою, відповідала за затишок, порядок, виховання дівчаток і підтримувала наш домашній світ.
Я не сиділа зовсім без діла: брала разові замовлення на роботу з текстами в інтернеті, виконувала невеличкі проєкти для знайомих. Це приносило невеликий, але стабільний додатковий дохід, який ішов на дрібні потреби, подарунки та якісь мої особисті витрати.
Я не можу сказати, що Віктор був поганим чоловіком чи батьком. Він сумлінно працював і приносив додому гідний дохід. Ми жили, не хапаючи зірок з неба, але й великих проблем не знали. Якщо нам потрібно було придбати щось значне — новий холодильник, чи, наприклад, сплатити навчання, — ми брали банківський кредит. Ми його виплачували і, за потреби, брали наступний. Ми так жили.
— Катрусю, — говорив він, приходячи втомлений з роботи, — ти в мене справжній тил. Дякую тобі за те, що вдома завжди чисто, затишно і дівчатка щасливі.
— Вікторе, а ти в нас справжній годувальник, — відповідала я, подаючи йому вечерю. — Ти багато працюєш, і я це ціную.
Дівчатка підростали, і їхні потреби, звичайно, теж зростали. Дитячі секції, гуртки, шкільні потреби, якісний одяг і взуття. Все це вимагало все більших і більших вкладень.
Саме розмова про зимовий гардероб для Софії та Олени стала тією соломинкою, яка переламала його терпець.
Після тієї гострої розмови, я, чесно кажучи, списала його слова на перевтому. Я думала, що за ніч його емоції вщухнуть, і вранці мій чоловік повернеться до звичного, розсудливого стану.
Я цілком розуміла, що йому потрібен відпочинок, і не заперечувала проти того, щоб знайти постійну роботу, але я також усвідомлювала: я не зможу приносити дохід, еквівалентний зарплаті висококваліфікованого автомеханіка.
Але наступного ранку Віктор знову почав ту ж саму «пісню».
— Я не відмовляюся від своїх слів, Катерино, — заявив він, стоячи біля шафи, — Я дороблю ті машини, що взяв, і покінчу з цією станцією технічного обслуговування. Я сидітиму вдома, відпочиватиму.
— Вікторе, послухай, — я намагалася апелювати до його здорового глузду, — Я розумію, що ти втомився. Це факт. Але ми ж дорослі люди. Якщо ти так прагнеш перепочити, візьми відпустку. Планову. Або навіть кілька тижнів за свій рахунок. Ми заощадимо, проживемо цей час на наші запаси. Але кидати постійне місце роботи отак, без жодного плану Б — це нерозумно!
— Моє рішення розумне. Ти просто не хочеш виходити зі своєї зони комфорту, — відповів він зверхньо. — Тобі подобається сидіти вдома, грати в турботливу матусю і хазяйку, поки я «спину гну». Тепер ти зрозумієш, як це.
З того дня в нашому домі почалися щоденні напружені розмови. Віктор постійно заводив одну й ту ж платівку: його бажання звільнитися і його обурення тим, що я досі не знайшла постійного місця.
— Ти була на співбесідах? Що тобі заважає? — запитував він щовечора. — Я ж сказав: я кидаю роботу. Чому ти не поспішаєш?
Одночасно з цими претензіями, він почав максимально обмежувати «видачу» сімейних коштів. Це відбувалося в найбільш невдалий для нас період — якраз прийшли рахунки за комунальні послуги: за електрику, газ, воду. Ми почали накопичувати борг.
— Вікторе, ми ж маємо сплатити за газ! Вони можуть відключити постачання, — я показувала йому пожовклий рахунок.
— Ти так хвилюєшся за газ? — він хитро посміхався. — Знайди роботу, і сплатиш. Я ж «відпочиваю». Мої кошти йдуть лише на найнеобхідніше — на продукти.
Я відчувала, що це був не просто відпочинок, а своєрідний шантаж, який мав на меті змусити мене робити те, чого він від мене вимагав.
— Це нечесно! — намагалася я достукатися до нього. — Ми разом одинадцять років! Ми повинні підтримувати одне одного, а не грати в ці ігри. Ти наражаєш усю нашу сім’ю на небезпеку!
— Ні, це ти нечесна, — відповів він. — Я втомився, і я маю право на свій час. А ти завжди зможеш знайти вихід. Ти ж така розумна.
Я справді почала активно шукати роботу. Я була вже на двох співбесідах. Одна фірма, що займалася консалтингом, була готова взяти мене на посаду помічника менеджера, і їхні умови мене цілком влаштовували. Я відчувала, що зможу там реалізуватися.
Я повернулася додому після чергової, вдалої, на мій погляд, зустрічі, сповнена надії.
— Вікторе, я, здається, знайшла! — радісно повідомила я. — Це компанія, яка займається.
Він сидів на дивані з планшетом у руках, байдуже кивнув.
— Бачиш, а ти переживала. Коли починаєш?
— Ну, я ще маю уточнити деталі. Але я про це й говорила: я можу працювати, але ж ти не можеш просто звільнятися! Нам потрібен стабільний дохід! Ти ж сам розумієш, що моєї нової зарплати вистачить лише на частину наших витрат, враховуючи, скільки ми платимо за іпотеку.
— Я вже все вирішив. Я звільняюся, — повторив він, його голос був спокійним і загрозливим. — З наступного місяця ти стаєш головною фінансовою відповідальною особою в нашій родині.
Ця постійна, нав’язлива позиція чоловіка, що перетворилася на безперервний шантаж, нарешті змусила мене переосмислити наші стосунки. Я зрозуміла, що цей чоловік, якого я знала, зник. Переді мною була людина, яка ігнорувала потреби своєї родини заради своїх егоїстичних прагнень.
Я почала зважувати всі «за» і «проти». Якщо я вийду на нову, постійну роботу, я зможу заробити достатньо, щоб покривати найважливіші витрати, а згодом — і всі. Але навіщо мені залишатися в цьому шлюбі, де мене не цінують і використовують як фінансовий «запасний аеродром»?
Одного вечора я сиділа на самоті, складаючи бюджет, і в моїй голові чітко сформувалася нова думка.
— Вікторе, — почала я, коли він зайшов до кімнати, — я знайшла роботу. З наступного тижня починаю.
Він усміхнувся:
— Ось і чудово, Катю! Бачиш, я мав рацію.
— Можливо, — я кивнула, — але ти мене не дослухав. Я також прийняла рішення. Я подаю на розірвання нашого шлюбу.
Усмішка миттєво зникла з його обличчя.
— Що? Про що ти говориш?
— Я говорю про те, що мені набрид цей постійний шантаж і ця безвідповідальність. Ти хочеш «відпочити»? Будь ласка. Відтепер ти матимеш достатньо часу для відпочинку. Я буду вимагати від тебе сплати частки твоїх доходів на утримання наших дочок, незалежно від того, чи хочеш ти працювати, чи ні.
Його обличчя почервоніло, але він, здавалося, не міг знайти слів.
— Ти не можеш так зі мною вчинити!
— Можу. І зроблю. Я маю захистити своїх дітей. А ти, Вікторе, можеш «відпочивати», коли тобі заманеться.
Дивно, що свекруха назвала мене егоїсткою. Мовляв, я не маю права так вчиняти, адже її син годував мене цілих 11 років. А мені цікаво: я що сиділа без діла? Я готувала, я прибирала дім, я працювала хай і віддалено, яких 10 тисяч щомісячно я мала. Я не сиділа на шиї свого чоловіка.
То з якого дива повинна тягнути його на своїй?
От скажіть, я хіба не права?
Головна кратинка ілюстративна.
