Ну, попросила його донька встати з її місця, бо вона там завжди снідає. Що тут такого? Вона ж його ввічливо попросила.
– Тату, у мене тут шнур від зарядки, можеш пересісти?, – сказала вона.
Я побачила, що він зблід, але хіба то причина для непорозуміння?
Я працюю з дому віддалено, тому мені потрібна тиша, щоб зосередитися, бо одна помилка і треба все переробляти. А він біля мене всівся і давай заглядати під руку.
Я це ще з дитинства не люблю, коли я ще твір не написала, а вже купу бажаючих списати, чи задачу лиш вирішую, а всі вже питають: «Ти зробила?».
– Вікторе, уяви, що я на роботі, мені потрібно зосередитися. Ти щось хотів?
– Просто хочу побути біля тебе, – каже він.
– Це добре, але мені треба працювати, зарплату за просто так не дають.
І ось такі дрібнички протягом всієї відпустки й назбиралися, бо Віктор моє улюблене горнятко брав, мій шампунь використовував, рушники не вішав сушити, довго крутився і не міг ніяк заснути, я ж маю ранком встати аби дітей в школу зібрати.
І ось я вже чекаю кінця відпустки, як він мені каже:
– Я думаю, що ми вже не сім’я.
– Чого ж не сім’я? Якби ти був з нами щодень, то це було б так само.
– Ви мене просто виживаєте з квартири і нашого життя. Чи я є, чи мене нема, вам все одно. У вас все просто чудово: живете собі в теплі і добрі, у вас є все, вам без мене ще краще, ніхто не заважає.
Мене це так обурило, адже я так старалася аби йому смачно приготувати, прибирала тиждень, дітей настановляла аби були тихо, а він мені таке каже?
– Хіба я тобі не готую, не догоджаю, чи ти думаєш, все так легко мені дається, всі обов’язки на себе звалити і не мати ні секунди відпочинку? Я думала, ти приїдеш і хоч раз дітей в школу відвезеш, щоб мені було легше, а ти просто спиш цілими днями.
Я розумію, що він втомився, але не треба казати, що комусь легко і з дрібниць робити такі мелодрами.
Я була певна, що після всього, чоловік навпаки, буде більше цінувати нас, нашу родину, а він і далі за своє – кожна дрібниця йому не така і це тільки посилюється. Що ви порадите в цій ситуації? Сил вже немає старатися.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
