А якої я маю бути думки про невістку, якщо вона так себе веде? Знаєте, якщо щось схоже на яблуко, на смак, як яблуко, то воно й є яблуко. Так само й з моєю невісткою.
І я їй так і сказала:
– Я дуже рада, що ти маєш сина, дуже рада. Бажаю тобі аби він виріс таким, як мій син і тоді ти мене зрозумієш. Пізно буде, але ти зрозумієш.
Як би мені не було прикро, але я бачу, що мій син не має сім’ї. Має жінку, має сина, але сім’ї не має.
Думаєте, що так не буває?
Бо невістка каже, що так має поступати кожен чоловік, але для мене, мій син не кожен чоловік, а моя дитина, яка те й робить, що працює, але родини не має.
Коли Назар і Оля одружилися, то ми так зі сватами домовилися, що будуть діти жити в місті і ми поможемо їм купити квартиру.
Але так якось попали на те, що різко пішов долар вверх і нам не ставало. Тоді Назар і каже:
– Мамо, я поїду в Польщу і зароблю.
Поїхав він на рік і таки заробив ту частину, що нам не вистачало. Ми зі сватами дали по десять тисяч і інше син мій.
Далі вже у них дитинка на світ з’явилася і закомандувала Ольга аби заробити на машину.
Поїхав мій син вже в Англію і через два роки приїхав та купив машину.
Задумала невістка купити дачу і поїхав мій син в Америку і досі працює на те аби заробити на дачу.
Отак працює і по телефону дитину бачить та жінку і гроші їм пересилає.
А вона собі тут живе і навіть до нас з чоловіком не приїде та з дитиною не дасть побути. Коли я була ще спритніша, то ще їздила до них в місто, але то дитина в садку, бо та пані стомлюється вдома з нею сидіти, то на гуртку, то що я буду отак ходити на десять хвилин.
Ви самі розумієте, аби мені прийти на ті десять хвилин, то мені треба встати о четвертій годині аби все зробити і на автобус встигнути і малому свіжого молока привезти та всього іншого. І на такі мої зусилля вона каже, що малий пішов в садок, бо вони роблять репетицію і вона не хоче аби він пропустив.
– Добре, Ольго, то привези малого на канікули до нас. Чого вам в місті сидіти, у нас став, у нас ліс, у нас все свіже.
– Добре, – за щораз обіцяє і на разу не везе, бо каже, що місяць в батьків була і вже треба в садок, бо тільки місяць канікул.
І отак все тягнеться вже десять років, ми не сім’я. Бо я вважаю, що сім’я, то не лише чоловік і жінка та діти, але й дідусі і бабусі. Вона мого сина має за гаманець, який їй дає жити у власне задоволення, а вона при цьому не поважає чоловіка. бо не шанує його батьків.
Якби була інша жінка, розумна, мудра, то вона б була мені вдячна за такого сина і, по-перше, не відпускала б його так далеко від себе, а, по-друге, вчила б дітей, що вони мають бабусю і дідуся, які їх люблять.
А я свого онука й не знаю.
Думаю, що вона все зрозуміє, коли її сина отак виправлять в світ та будуть вдома сидіти і нігті малювати, а свою дитину бачитимете лише по телефону. Отоді до неї дійде. А хіба я не правду кажу?
Але чи не буде запізно?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота