Але найбільше мене виводить з себе, що вона сміє ще казати: «Чого це ви до МЕНЕ не приїжджаєте?», хоч якби ми їхали до неї, то їхали б землянку, а не в ті хороми, що ми вибудували!
Ми живемо доволі заможно і добре тримаємося на ногах: власна квартира і машина, двоє неповнолітніх дітей і ще мали запас на те аби купити гараж.
Свекруха живе зі свекром недалеко від нас і починала нам жебоніти, що було б дуже добре, якби діти мали де на свіжому повітрі побути, що на них має світити сонечко, а не екрани мобільних телефонів.
– Ви маєте вкластися в здоров’я дітей, а ви що робите? Тільки гроші на купочку складаєте, а діти й гуляти не виходять! Все біля тих екранів.
Я подумала, що вона таки права, бо ми з чоловіком працюємо, а діти в школі, то зі школи додому і за ігри. І так мені те в голову вклалося, що я почала казати чоловікові аби ми подумали над тим, щоб купити або власний будинок в передмісті, або якусь дачу в селі і на літо туди дітей відвозили.
А свекруха, як виявилося, просто посіяла вміло зернятка, бо тут як тут зі звісткою:
– Ой, а ми з татом вже роки як купили дачу, але все до неї руки не доходили. Там все готове, лиш невеличкий косметичний ремонт зробити і можна влітку жити.
А далі почала казати, що у них зовсім нема грошей, бо обоє лиш вийшли на пенсію, а вона маленька, а ціни високі.
– Якщо ви вкладетеся, то воно й так буде ваше, ми ж з собою на той світ не заберемо!
Я дуже загорілася тим, що можна вже на це літо мати дачу і ми з чоловіком поїхали дивитися на ту дачу, де треба провести косметичний ремонт.
Може, коли вони її лише купили, то там і можна було жити, але тепер, то був суцільний грибок і вогкість, нічого не підключено, окрім світла.
– Та що ви починаєте, – каже свекруха, – та тут трохи вкластися і все буде чудово.
«Трохи» вкластися, то пішли наші всі заощадження, а як тепер по всьому порахувати, то ми могли б мати повноцінну велику квартиру! Чоловік там все переробив і з халупи виріс дуже комфортний будинок з усіма вигодами і гарним парканом. Омріяні літні канікули діти так там і не відзначили, бо вже й школу закінчили, поки ми те все до пуття довели.
Десь після року такого ремонту я почала чоловікові казати, щоб батьки на нього переписали цю дачу, бо ж гроші ми вклали не маленькі.
– Та що ти починаєш, – знову за своє свекруха, – мало грошей пішло на будову, а тепер ще піде на переоформлення. Степан нам син!
Я замовкла. Але не треба було!
Якось ми поїхали з чоловіком на нашу дачу відпочити, знаєте, от захотілося романтики і свіжого повітря. Ми до дачі, атам світло світиться в усіх вікнах! Чоловік взяв розвідний ключ, а мені сказав набирати в разі чого допомогу і отак ми напоготові зайшли і побачили там його батьків!
– Що ви тут робите, – здивувалися ми.
– О, а ми вирішили тут пожити, а нашу квартиру ми здаємо і так маємо надбавку до пенсії, – защебетала свекруха.
Я мало зі злості не луснула! Те, що мало бути нашим, щоб ми могли приїхати і відпочити, вона вирішила просто жити.
– А що таке? Хата потребує того аби в ній жили, бо тоді псується.
Звичайно, що ми мусили вернутися назад і я всю дорогу чоловіка шпетила, що добряче ми інвестували гроші, є де відпочити душею і тілом, а він і далі бубнить, що то колись буде наше. А я не хочу колись, а хочу зараз. Хіба я не маю такого права за свої ж гроші і не малі гроші!?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
