Оскільки я не була сиротою, то мені після закінчення навчання не дали ніяку квартиру, просто випустили в світ і живи. А як жити? Звичайно, що в добрі і щасті, коли поруч коханий і ми разом працюємо на спільний дім, ростимо діточок і їздимо то на море, то в гори, двічі на рік.
Але чомусь я обрала хлопця, який бринькав на гітарі і мріяв про кар’єру співака, писав пісні і казав, що я його муза. Яка я була рада це чути, бо я до цього була ким завгодно, але ще ніколи не музою. Та заради таких слів я готова була гори перевернути. Ми почали жити разом в Матвія, він орендував квартиру і платив тим, що отримував з весіль чи корпоративів. А я працювала швачкою, платили не дуже, тому мені довелося ще й мити торгові центри після роботи, щоб було більше грошей і в мого коханого було більше часу для творчості, бо він дуже дратувався, коли я його питала чи він заплатив комунальні чи купив продукти.
– Ти чому мене таке питаєш? Ти мене відволікаєш своїми приземленими думками і мріями! Я творча людина! А ти мене заземлюєш!
– Вибач, – шепотіла я і йшла на другу роботу.
Може, інша б вчинила не так, але я ж не просто дівчина – я муза! А одного дня я невчасно вернулася з роботи, а у коханого Матвія вже інша муза…
– Ти чого так рано?, – замість виправдань і вибачень почав він, – Неможливо побути наодинці з думками! Як ти мене дістала!
Отак я побула музою рік і мене було звільнено.
– Дякуй Богу, що хоч не при надії, – сказала мені на роботі подруга, – А то вони такі, на слова щедрі і на діти. Тому ти ще малим відбулася.
– Я хотіла родину, – сказала я.
– То як хотіла родину, то чого на такого дивилася? Такі родини не хочуть. Та й взагалі, я не знаю чи чоловіки хочуть жити в сім’ї. Чи пурхати від однієї музи до іншої.
– Але я ще хотіла любові, – знову виправдовувалася я.
– І багато ти її отримала? Наїлася?
– Ні.
– От і роби висновки: ні любові, ні родини, то нащо ти за ним побиваєшся?
І справді, чому? Якщо з цим чоловіком я свою мрію не здійснила, то здійсню з іншим. Ось так я собі подумала і вибрала вже такого хлопця, до життя, як то кажуть. Він не мав шкідливих звичок і жив з мамою. Через місяць запропонував одружитися і я помчала подавати заяву, адже у нього є власна квартира і моя мрія майже здійснилася. Ага, розмріялася.
Мама там усім керувала, а на мої зауваження казала, що я там ніхто і ще треба у неї заслужити прихильність. А як її заслужити, коли я ні посуд не так мию, не так прибираю і перу, на її думку? Скільки мені треба витратити часу аби їй сподобатися? Ще й чоловік просто відсторонювався від нас обох, мовляв, вирішуйте свої справи самі, а мене не чіпайте.
Дітей у нас не було і свекруха знала через що:
– Взяв гулящу, а тепер он що, а якби була порядна, то вже б були діти!
І ось я знову на роботі подрузі виливаю душу, а вона й каже:
– То в тебе знову ні кохання, ні сім’ї. То доки ти будеш чекати, щоб свекрусі сподобатися? Щоб коса посивіла?
– А як мені мати це все?
– Ой, а я звідки знаю. Треба, видно, на себе надіятися, – втомлено відказала та.
І я задумалася. На себе, то на себе. Глянула на себе в дзеркало і зрозуміла, що я себе геть не шаную – ні одягу, щоб пасував, ні зачіски, все на щось відкладаю, а толку з того, коли на мої гроші їсть свекруха і чоловік…
Я тоді поїхала в світи і таки за десять років мала свою квартиру і при тому виглядала як достойна жінка, а не як наймичка. Ось чим такий солодкий закордон, що ти працюючи важко почуваєшся гідно. Чоловіка ще не маю біля себе гідного, тому й не виходжу заміж, але як буде, то вже я точно виконаю всі пункти своєї мрії.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
