Я вирішила все ж зателефонувати батькові і запитати у нього, чому вони зі мною хочуть так несправедливо вчинити. Видно було, що тату соромно, він завірив мене, що зробить усе від нього залежне, аби я мала те ж саме, що й брату моєму вони дали. От тільки вже увечері мама зателефонувала, вона говорити довго наміру не мала. У неї все просто: я не така і якщо я нічого не розумію, то повинна узагалі забути про те. що у мене є батьки.
Я родом із маленького села що не далеко від Вінниці. Скільки себе пам’ятаю, мої мама і тато на заробітки їздили. Воно й не дивно, практично усі мої однолітки росли із бабусями і дідусями. У нашому селі роботи не має жити за щось треба було.
Усе зароблене батьки вкладали у нас із братом у ремонт дому і відкладали певну суму нам на майбутнє. Є у мене і брат старший, з яким ми виросли.
Знаєте, я ніколи не могла б і подумати, що коли ми станемо старшими мама і тато аж так несправедливо вчинять.
Коли мій брат одружувався. то батьки зробили дуже велике весілля:
— Не дарма ж ми усе життя працювали. Гроші, то вода, а пам’ять залишиться до скону дітям. – так мій тато казав.
Воно так і було, бо я добре пам’ятала, як батьки під час торжества молодій родині подарували ключі від квартири двокімнатної в новобудові у Вінниці. Тоді усі гості ахнули, бо то був справді королівський подарунок.
Мені ж батьки обіцяли, що коли я заміж виходитиму, то отримаю точно таку ж квартиру і весілля. Я була менша і тоді просто їм на слово повірила, хоча не варто було.
Справа у тому, що три роки тому мій тато переніс одну недугу – моторчик підвів. Тоді нам не давали надії ніякої, казали, що навряд він буде із нами, але тато усіх здивував. Нині він цілком здоровий, ходить і порається біля хати.
От тільки мама моя тепер не дозволяє йому абсолютно нічого робити. Про заробітки вона і говорити не має бажання – влаштувалась продавцем у місцеву крамничку, що поряд із нашим домом, а татові і кружки води підняти не дозволяє.
— Вистачить нам на все, – каже постійно, – Ми своє відпрацювали, на все заробили. Пора і честь знати.
От тільки на що вони заробили? На квартиру брату, на весілля йому, на ремонт у своєму домі? Виходить, що всі усе мають, а я лишилась без нічого. Мені наречений пропозицію зробив, зараз про весілля мова йде. Я до мами звернулась, сказала які маємо плани і скільки грошей треба:
— Рито, – чую у відповідь, – Ти ж не дитина. Тобі уже 25. Я зі своєї зарплатні, хіба кілька тисяч виділю на подарунок. Вибач, але сама розумієш – більше нічим допомогти не можу.
Я так і підскочила. Як це?
— А квартира? – запитую, – Ви мені квартиру подаруєте? Брат же отримав ключі у якості подарунку, я що не така ж дитина як він?
Мама ж відповіла, що нині не той час і що тут аби собі на хліб заробити, не те що про квартиру думати.
Мені аж млосно стало. До тата зателефонувала. Від почутого аж захлипалась. Ну як так, чого вони так зі мною? За що?
Тато у мене добрий, він сказав що зробить усе від нього залежне, але я матиму все те ж. що отримав мій брат від них свого часу. Я заспокоїлась, але намарне. Уже ввечері мама моя зателефонувала мені. Я її голос не впізнала, говорила зі мною, як із чужою.
Сказала, що якщо я не думаю про тата, якщо я нічого у свої роки зрозуміти не здатна, то вони мені більше не батьки і телефонувати до них не треба. І все. Вона кинула слухавку.
У мене ще є надія на тата. Можливо хоч у нього совість прокинеться і він переконає маму у тому, що так із рідною дитиною чинити не можна.
Чого вони так зі мною? Скажіть, невже маючи двох дітей, ви їх так само ділете?
Як мені узагалі їх після такого “батьками” називати?
25,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
