Після того, як не стало мого чоловіка я хоч і не ладнала до того зі свекрухою, однак спілкуватись із нею не припинила. не можу сказати, що стосунки між нами стали теплішими, ні. Просто Галина Адольфівна стала трішки терпимішою і менш гоноровою. Але нещодавно, вона таке викинула, що я просто не знаю. як бути далі.
Родина мого чоловіка покійного завжди була дуже заможною. Гроші їм не з неба падали, вони їх своєю працею заробляли. Чесно кажучи я довгі роки думала, що моя свекруха від появи на світ смуглява таке, лиш нещодавно я зрозуміла, що то від сонця і постійної праці у полі.
Як тільки я стала їхньою невісткою, то одразу дізналась як то цілими днями у полі буряки сапати, чи вибирати малину під палючим сонцем. Худоба, птиця. кролі і навіть перепілки. Все що могло піти на продаж і приносило дохід наповнювало двір моїх свекрів.
Ми із чоловіком жили у місті, мали гарні посади, тож “радість” від роботи коло землі нам перепадала не так часто. Коли ж не стало свекра, від більшісті того, що вони вирощували і обробляли довелось відмовитись, але свекруха була ще в силі, та й чоловік часто туди їздив допомагати, то ж усе ж ще господарювали гарно.
Коли ж не стало мого чоловіка усі землі свекруха віддала в оренду, лишила лиш сад і город. Але оте “лиш” було гектаром городини і гектаром саду, де були і дерева і ягоди.
Звісно я приїздила на поміч їй, але не розуміла навіщо усе це одній людині. Я маю гарну зарплатню. тієї малини, чи полуниці мені легше у знайомої на дачі поїсти чи придбати у бабусь на ринку, ніж везти за триста кілометрів у квартиру. Та й картоплі нам стільки не треба. Ми із дітьми за минулий рік аж п’ять мішків з’їли і то не свекрушиної, а придбаної. Та й ту мені у квартиру занесли, ще й подякували, що узяла.
Але свекруха вперто садить і намагається обробити усе це сама. ще поки чоловіків більше у селі було, то вона наймала людей, аби картоплю садили сапали і копали. Я на поміч приїздила, спеціально брала відпустку на кінець літа, аби допомогти їй. Виходило, що цілий тиждень пеклась на сонці, аби викопати ту картоплю. Ми її перебирали, зносили у погріб, але перед тим, мусили викинути на помийку кілька мішків минулорічної, яку не з’їли і яку свекруха не продала.
Та ще й якби який зиск був від того усього. Аж три відра смородини і два відра черешень свекруха зі свого саду продала цьогоріч. Усе інше просто роздала сусідам. Тобто зиску ніякого, лиш збитки, бо хто має сад, той розуміє скільки треба вкласти для того, щоб він був здоровим а врожай гарним.
Цьогоріч я відпустки брати не стала. Сказала свекрусі, що я не буду і не маю здоров’я більше їй допомагати на тому городі. Та й не треба воно ні їй у 72, ні мені у місті. Вирішила я придбати картоплі і завезти їй, аби вона не перевтомлювалась.
І що ви думаєте? Галина Адольфівна таки посадила город. Мало того, коли я приїхала то вона сама ж ту картоплю копала. По пів мішечка у спеку виносила з городу.
— Совісті у тебе, Маринко, геть немає. – каже мені сусідка, – Лишила ти мама геть саму. Як була вона в силі, то й ти тут була часто, а як постаріла, та помогти їй треба, то ні тебе ні дітей ваших. Хіба так можна?
От мені цікаво, невже і справді совісті не має у мене?
Ми ж говорили із нею, домовились, що більше не буде вона ту картоплю садити, а тепер я винна?
Може підкаже мені хто, як на цю жінку вплинути. Як довести їй, що легше і дешевше придбати три мішки картоплі на всю зиму, ніж город зорати. засадити, покропити, обробити і зібрати?
Як?
23,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
