fbpx

Я вже не сплю о пів на п’яту ранку – чекаю на прихід свекрухи. Вона точна, мов годинник о 4.30 підходить, торкає мене за плечі каже пошепки: “Таню, підіймайся, вже пізно. Все на світі проспиш, дочко”

Я вже не сплю о пів на п’яту ранку – чекаю на прихід свекрухи. Вона точна, мов годинник о 4.30 підходить, торкає мене за плечі каже пошепки: “Таню, підіймайся, вже пізно. Все на світі проспиш, дочко”.

П’ятнадцятий рік пішов моєму шлюбу і я розумію, що то буде, напевно останній. Ми пережили багато чого у своєму житті, пройшли через різні випробування за ці роки, однак не витримуємо останнього – його маму.

Лариса Іллівна виростила мого чоловіка одна. Хоч і була вона вдовою, але жінкою настільки дієвою і працьовитою, що у селі її хата була однією із кращих і найбагатших.

Є такі люди, які за що б не узялись, все у них іде на плюс та на здобуток. От так у моєї свекрухи. Якщо кури – то найкращі. Яйця вона на продаж возила і люди до неї приходили купували.

Сад також родив на славу. Тут тобі і яблука різних сортів і груші і сливи усілякі. А ягід скільки було? Я за все життя лиш у супермаркеті та в саду у Лариси Іллівни стільки усього бачила.

Тримала моя свекруха завжди і худоби багато. У неї в сараї і корівка стояла і пара бичків і поросят троє хрюкало. Не знаю, як вона встигала, але скрізь був порядок ще й на роботу бігала.

При всій красі і достатку дому свекрухи я туди їздити на гостину не любила. Мама чого чоловіка сприймала нашу появу, як автоматичну згоду на виконання найважчої роботи. Тиждень “відпочинку в селі” був для мене неабияким випробуванням фізичним.

Сіно, городи, хлів, квітники, курятник, льох. Варто було лиш очі відкрити, як на нас з усіх сторін сипалась робота. Спека то не привід сидіти в хаті і не сапати город. Не можеш сонця? Та не видумуй.

Нажаль, довелось мамі мого чоловіка усе покинути і переїздити до нас із однією торбою. Ми із чоловіком усі ці роки проживаємо у столиці. Маємо тут квартиру двокімнатну, виплачуємо за неї кредит іпотечний. Ще шість років і видихнемо. Підростають у нас і дві донечки.

Жили ми щасливо. Не без негараздів, бо ж то життя, але ми завжди могли сісти, поговорити і знайти вихід із кожної неприємної ситуації. Аж доки на нашому порозі не з’явилась свекруха.

Дієва, активна і завжди у русі вдома, вона залишилась такою ж і в столичній квартирі. Коли перші дні по приїзді вона затіяла у нас ремонт у дитячій, я на те погодилась тільки після вмовлянь чоловіка. Зрештою, Ларисі Іллівні потрібно було відволіктись. зайняти чимось руки.

Потім, пішло генеральне прибирання ледь не щодня. Та якби ж вона сама що робила. Для свекрухи важливо, аби рухались усі, навіть кіт і той не міг спати, якщо вона щось робить.

Лариса Іллівна вийняла із шаф речі, перепрасувала усе, навіть те, що прасувати не можна було. Випрала у ванній усі килими, хоч ми у два голоси говорили, що раз на рік відвозимо їх на прання.

Потім, дійшла черга до кухні. Моя свекруха готує тони їжі. Якщо голубці, так шестилітрову каструлю, якщо котлети, то стільки ж. Морозильна камера заповнена зробленими нею напівфабрикатами, а холодильник стравами.

А спробуй не їсти? Спробуй сказати, що ти не хочеш після тарілки борщу із пампухами їсти два види вареників. Образа, сльози:

— Я ж для вас старалась, а ви от так.

Мало того, що все це влітає в копійку, так ще й вимотує купу сил. Готує – аврал. Не їмо – кінець світу. Не з’їли – ховайся. А як пропаде, так узагалі додому не вертай.

І вишенька на торті – підйом о пів на п’яту ранку. Лариса Іллівна звикла прокидатись дуже рано у селі і цю звичку не залишила і в місті. Але ж якби сама вставала, так вона ж і мене будить:

— Доню, роботи повно, не спи так довго.

Пояснень вона не чує. А якщо я замкну кімнату, так вона починає дзвонити на мобільний. Коли питаю, що я маю робити так рано, адже на роботу мені о десятій то чую здивоване:

— Як що? Ти ж тут господиня.

Найприкріше, що чоловік повністю на маминій стороні. Йому її шкода, він не вміє і слова поперек їй сказати, хоч і розуміє, що та перегинає палицю. Йому легше сказати так, ніж відстояти свою думку:

— Мама хоче як краще, – чую від нього.

Ага, вона як краще, а я?

Діти вже теж не витримують, старша стала проситись жити до моїх батьків, а менша з кімнати виходити не має бажання, адже там бабуся.

Життя у рідному домі стало для мене суцільним випробуванням і я не знаю, як мені тепер бути і як усе це припинити, адже мене ніхто не чує.

Невже виходу ніякого не має? Моїй сім’ї прийшов кінець?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page