fbpx

Я вже не знаю, які слова знайти і доньку переконати, що вона не правильно мислить, а вона вперлася і все. Каже, що зараз така ситуація з чоловіками, як колись за давніх часів – вивелися

Я такого не розумію, бо у нас в класі, наприклад, було менше хлопців, ніж дівчат, але з класу всі дівчата вийшли заміж і всі мають дітей, а тут у неї якась напасть – вже тридцять п’ять на носі, а вона й далі самотня.

І ще надумала собі, що вона просто для себе дитинку приведе.

– Доню, та ж дитині потрібен тато! Це ж де таке годиться, щоб просто для себе дитину привести на світ? Ти що, кота заводиш чи собаку? Це ж жива людина і вона тебе буде потім питати: «Чому у Іринки є тато, а у мене нема?». І що ти їй будеш відповідати?

А вона мені таке відповіла, що я не знаю чи то я десь у вихованні з нею щось прогавила, чи як. Моя Руслана росла звичайною дитиною, ми з чоловіком працювали і не приділяли їй кожну хвилину, часи такі були.

До бабусі в село на літо відправляли і вона має звідти свої найкращі спогади про соковиті черешні і обдерті лікті. З навчанням проблем теж не було особливих, бо вона була середньою ученицею, а я більшого й не вимагала та й на репетиторів грошей не було.

Як вирішила піти вчитися на педагогічне на іноземні мови, то так і зробила. Далі поїздила трохи в Англію, щоб мову підтягнути, працювала й в ресторані офіціанткою, й на прибиранні, а тепер вона займається перекладами і чудово заробляє.

Вже собі на квартиру заробила, ремонт сама зробила, а от з особистим життям не все так райдужно.

– Мамо, ну не щастить мені – це вже треба визнати. Один хотів жити за мій рахунок, інший сам не знав, чого хоче, ще один хотів мною командувати… Я вже тими чоловіками так наїлася, що вже просто хочу одного – дитину. Я собі зробила запас грошовий на кілька років, та й у мене така робота, що я можу з дому працювати, тому не пропаду.

І ось тут я заголосила, що дитині потрібні двоє аби вона виросла повноцінною, щоб потім сама вдало змогла збудувати свою родину, щоб приклад був перед очима. А тоді мені донька такі аргументи висунула, що я втратила мову:

– Мамо, ось подивися. Ліля, моя подруга, виховує дитину сама, бо її коханий втік, як тільки дізнався, що вона при надії. Оксана виховує двох дітей сама, а чоловік з’являється на день народження і платить пару тисяч аліментів. У Віри чоловік вічно на заробітках, то дитина його бачить лише на екрані телефону. То хіба батьки в житті цих дітей присутні? А скільки таких жінок, які наче й мають чоловіка в хаті, але ті на дітей уваги не звертають, бо хочуть в телефоні сидіти та ігри грати? То чим моя дитина буде від них відрізнятися? Ці діти теж не бачать нормальної «цілої» родини і звідки будуть знати, як будувати свою. Тому, моя дитина на цьому фоні точно виділятися не буде.

І в мене скінчилися аргументи. Розумієте, я ж теж в жіночому колективі працюю і чую, як жінки обговорюють зятів чи невісток, то виходить, що в кожній сім’ї щось є.

Але все одно я не хочу такої долі для своєї онучки чи онука. Невже я прошу так багато – доброго чоловіка, який би її любив і любив дитину? Звичайно, що тягнути їй справді нема далі, бо вік, але ж як так?

Які мені аргументи доньці навести аби вона таки передумала і зосередилася на пошуку доброго чоловіка для життя, а не кандидата з набором певних якостей? Не може ж такого бути, що нема їй пари, адже вона хороша дівчина і людина. Ну як так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page