fbpx

Я вже одразу зрозуміла до чого все йде. Ну, прийшли ми на той пікнік з батьком і батьки тієї Марини, отже, син мій таки задумав непоправне. Я просто мусила діяти. Де ж я знала, що все отак обернеться?

Ми з чоловіком маємо двох синів, як то кажуть, як соколів. Високі, статні, розумні, але дуже добрі. Ну я точно не добрячка, та й чоловік мій теж. А ці – останню б сорочку віддали. Я розумію, що у нас вдома був достаток і вони ділилися з сусідськими дітьми всім, бо вважали, що в кожного таке є. Але ж ні – ті діти просто кишіли у нас на подвір’ї, коли я приходила з роботи чи батько, бо знали, що в сумці я маю для дітей гостинці, а вони ж поділяться.

А тепер виросли, то й так само не розуміють, що люди з них просто користаються. Особливо та Марина, як приліпилася до мого старшого, то вже й ночувати до нас приходить і зовсім не соромиться!

А я ж бачу, яка вона, це ж дрібниці людину й видають! Чи я не чую, як вона про інших їхніх друзів говорить, як в кожній подружці знаходить щось погане і все це розказує моєму синові Віталію, так би мовити, зачищає всіх конкуренток.

Чи я не бачу, що вона завжди тягне сина проводити спільний час по магазинах і вже звідти в якійсь новій сукні чи сумку нову має. І всі її розмови навколо того, хто як виглядає і чого хто вартий.

– Я достойна всього найкращого, – каже і крутиться перед дзеркалом та перед Віталієм.

Гарна вона, нічого не скажеш, але ж потім де краса й дівається. А жити з ким буде?

А я б, наприклад, хотіла за невістку доньку своєї подруги – і дівчина вихована і родина хороша. Там такі розмови, як у кого сумочка підробка і одяг з гуманітарки, не чутно.

Так от, бачу, що зібрав нас всіх Віталік і так бережно коробку з солодощами відкриває, отже в тих пирожних і є обручка…

Поки він готувався, а я пирожне й в сумку, а сама в крик:

– Ану пішов звідси!, – до собаки, – Ти чого солодке потягнув!

Віталій за псом, той навтіки, Марина аж позеленіла, бо ж добре знала, що там буде.

Довго не було сина, сказав, що власниця собаки дала йому номер телефону і він буде до неї телефонувати чи з пса не вийшла обручка.

А я собі раденька пішла з чоловіком додому.

Аж бачу, прийшов Віталій трохи не в настрої, бо Марина почувала себе зрадженою і чомусь приниженою. І чого б це?

Вже кілька днів Марини у нас не видно, зате Віталік щодня телефонує власниці того пса, що там та як з перснем.

І тут я й допустила помилку, бо так втішилася, що Марина зникла з нашого життя, як прогавила появу нової дівчини. Виявляється, Віталік не лише телефонував, але й зустрічався з тією дівчиною кілька разів і вона йому запала в серце.

Привів знайомити, а вона цілковита протилежність Марини – одяг широченний, волосся зелене, очі замріяні… О, Господи! Невже ти не даш моєму синові якоїсь нормальної дівчини, а як не одна крайність, то друга. Ну яка з неї дружина? Ці замріяні очі, енергія, аура і посил в космос?

Треба жити земним життям і годувати чоловіка, дітей, ходити на роботу і щодень працювати на нудній роботі. Мати хвилини щастя і години, роки рутинної роботи – от, що таке життя.

Але, якщо раз з псом пройшло, то й другий раз я теж постараюся. Я впевнена, що ніхто краще моєму синові за доньку подруги, не підійде.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page