Я вже приїхала в Італію і стала до роботи, як мене набирає санітарка з якою я встигла потоваришувати, доки коло тата була. Я вухам своїм не повірила, коли почула причину її дзвінка. Зрештою, набрала сестру, а та й не заперечувала.
Коли батьку зле стало, я одразу ж відпросилась із роботи у сеньйори, узяла собі на заміну знайому і поїхала додому. Від сестри якихось пояснень не діждеш, та лиш у трубку хлипала і запевняла, що всьому кінець і з татом нам доведеться попрощатись, як два роки тому з мамою.
Юля завжди була такою. “Вона надто м’яка” – казала мама ласкаво. Юля могла кинути смажити котлети, бо щось не виходить. Могла повернутись із пів дороги, бо їй здавалось, що її не приймуть, що вона не знатиме, що казати і що їй лячно. Опустити руки і хлипати, ото і все чого від неї діждеш.
Я ж завжди вважала, що здаватись, то останнє діло. Ні на кого і ніколи я не мала надії і всього досягала сама. Навіть, коли чоловіка не стало і я залишилась сама із трьома дітьми, вихід знайшовся.
А в Італії я вже тринадцять років. Їхала аби дітям дати освіту, але залишилась, бо й роботу маю хорошу і зарплатня гарна. Юля ж вийшла заміж і не надто вдало. З усім своїм сімейством вона приїхала до батьків, бо чоловік був точною копією Юлі і їх ледь не за ручку тато із мамою водили. Але діток четверо, тут вони не розгубились.
Мами не стало два роки тому, а цьогоріч татові стало зле. Добре, що Юля поруч була – встигли врятувати. Та от уже далі я нічого не могла із нею вдіяти, чи зрозуміти, що і до чого. Юля не могла поговорити із спеціалістом, не розуміла, що сталось і чого від неї хочуть. Не знала, що як і де і взагалі чекала на мій приїзд.
Два місяці я була вдома біля тата. Його виписали і я його доглядала ще місяць. Їхала уже коли йому стало добре і мене запевнили, що стан стабільний і що все позаду.
Тільки я приїхала в Італію, тільки стала до роботи, як мене набрала санітарка з якою я потоваришувала за час батькового перебування в районці. Виявилось, що тата мого знову привезли, але він сам один, Юлі поруч не було.
Набрала я сестру а та навіть виправдовуватись не стала. Бачте, вона не вільна обирати і нічим мені допомогти не може, бо вони із чоловіком переїздом займаються зараз. Юля і чоловік вирішили переїхати до батьків зятя. От саме цієї миті зайняті тим, що виносять свої речі і на вантажівку складають.
— Юлю, а не почекає? – запитую я. – Ти ж знаєш, що тато сам не може там бути, про який переїзд мова узагалі? Як ти можеш спокійно те робити знаючи де тато?
— Ну ти ж можеш спокійно євро заробляти знаючи де батько? – парувала Юля. – Та й я не одна в нього дитина, так що не треба на мені загострювати. Ти думаєш я не розумію до чого йде? Ото ти гарно вигадала – я тата доглядаю немічного, а ти євро у кишені загрібаєш, так?
Добре, що діти у мене вже дорослі і вони до батька поїхали. Поки старша донька поруч, згодом на зміну їй середня прийде, потім невістка замінить.
Розумію, що то не вихід із ситуації, але поки я не знаю, як бути і що робити. На чужі руки тата не залишу і свою відповідальність на дітей не перекладу – совість не дозволить. Але й їхати додому і сидіти там без роботи але біля тата я не можу.
От як вийти із ситуації? Може хто мав подібне, то як вчинити, аби було вірно і потім не картала я себе до скону?
Головна картинка ілюстративна.
