На лавці, майже біля самого повороту до мосту, сиділа літня жінка. Вона не рухалася, лише безпорадно перебирала пальцями ремінець своєї старої сумки і дивилася довкола таким розгубленим поглядом, ніби опинилася в абсолютно чужому світі. Жінка кліпала очима, намагаючись стримати сльози, але ті все одно повільно котилися по її зморшкуватих щоках.
– Доброго дня. Вам не добре? Може, потрібна якась допомога? – запитала жінка, підходивши ближче і злегка нахиляючись до неї.
Літня пані здригнулася від звуку голосу, злякано підняла голову і кілька разів швидко закліпала очима.
– Я… я загубилася, – прошепотіла вона зовсім тихо, майже беззвучно, немов боялася вимовити це вголос.
– Загубилися? А де ви мешкаєте? На якій вулиці?
Вона безпорадно опустила руки на коліна і розвела долонями.
– То в одного сина, то в іншого… Але я забула адресу. Геть забула, куди мені зараз треба йти. Пам’ятаю тільки, що будинок сірий і перед під’їздом росте великий кущ бузку. А назва вулиці з голови вилетіла.
В її голосі відчувався такий глибокий розпач.
– Мене звати Любов Олексіївна, – тихо мовила вона, трохи заспокоївшись від того, що хтось просто вислухав її. – Пробачте, що я тут розклеїлася серед білого дня. Просто сиджу і розумію, що не знаю, у який бік мені далі ступати.
– Нічого страшного, Любове Олексіївно. Ми обов’язково знайдемо ваших рідних. Головне – не хвилюйтеся. Розкажіть, як ви опинилися в цьому районі?
– Та ось вирішила трохи пройтися парком. Думала, голова проясниться. А тепер сиджу і розумію, що повертатися туди зовсім не хочеться. От і пам’ять ніби навмисно вимкнулася, щоб я назад не йшла.
– У вас якісь непорозуміння з синами? – обережно запитала перехожа.
– Та ні, вони в мене хороші. Хлопці як хлопці. Просто все якось пішло не так, як ми з чоловіком колись планували. Ми ж усе життя в селі прожили. Вадим, мій чоловік, багато років працював головою колгоспу. Люди його поважали, і він робив усе для сім’ї, не згинаючи спини від світанку до заходу сонця.
Любов Олексіївна згадала про чоловіка, і її погляд на мить став теплішим. Вона почала розповідати повільно, згадуючи кожну деталь свого минулого життя, яке зараз здавалося їй далеким і майже нереальним спогадом.
– Ми ж той будинок будували майже десять років. Великий, триповерховий, з міцною цеглою, із високим ґанком. Вадим завжди казав: «Ось перший поверх – це наш із тобою, Любо. А два верхні – для синів, для Ігоря та Сергія. Створимо велике родинне гніздо, будемо жити всі разом під одним дахом, онуків гойдати, за спільним столом вечеряти». Він так пишався тим будівництвом, сад великий садив, поля засаджував, щоб на велику сім’ю було.
– А потім чоловіка не стало, – продовжила вона тихо. – Раптово серце зупинилося, і я залишилася в тому величезному будинку сама. Сини до того часу вже в місто вивчитися поїхали, там і позалишалися, роботи понаходили, одружилися. Я кілька років ще пробувала сама те господарство тягнути. І город обробляла, і сад доглядала. Але роки беруть своє, сили вже не ті.
– І сини запропонували переїхати?
– Вони приїхали в один день разом із невістками. Сіли ми за стіл, вони й кажуть: «Мамо, навіщо тобі отак мучитися самій? Будинок величезний, опалювати дорого, доглядати важко. Давай ми його продамо. Гроші поділимо, купимо собі по квартирі в місті, а ти житимеш у нас. Ніколи не будеш самотньою, діти й онуки завжди поруч».
Любов Олексіївна гірко усміхнулася, згадуючи ту розмову. В її словах не було злості, лише глибоке розчарування в тому, як повернулося життя.
– Я тоді й подумати не могла, чим це обернеться. Здавалося, що вони справді дбають про мене. Погодилася. Будинок продали дуже швидко, купу грошей за нього взяли. Сини собі житло розширили, невістки задоволені були. І перші пару років усе наче було добре. Я з онуками сиділа, зі школи їх зустрічала, обіди варила, печиво пекла. Відчувала, що потрібна.
Вона знову замовкла, збираючи докупи важкі спогади. Опис її нинішнього побуту вимальовував зовсім іншу картину – далеку від родинного затишку, про який мріяв її покійний чоловік.
– А тепер онуки підросли. У них свої інтереси, свої телефони, свої друзі. Їм бабуся вже не потрібна для казок чи ігор. І я стала просто чужою людиною, яка переїжджає з місця на місце кожні шість місяців, як якась валіза.
– Невже невістки не розуміють, як це важко для вас? – обурено спитала перехожа.
– Та як вам сказати… Вони не злі, ні. Просто в них своє життя, свої звички. Але найбільше мене болить навіть не це. Розумієте, коли минає мої пів року і я збираю речі, щоб їхати до іншого сина, невістки одразу починають переставляти все в моїй кімнаті. Я тільки-но поїду, а вони вже виносять моє ліжко, заносять туди якісь коробки, сушарки для білизни, прасувальні дошки. Займають шафи своїми сезонними речами. Мій куточок миттєво перетворюють на звичайну комору! А коли я через шість місяців повертаюся, вони з незадоволеними обличчями знову все вигрібають, звільняють мені місце і дивляться так, ніби я прийшла в їхній дім чужою й небажаною гостею. Мені кожного разу дають зрозуміти, що це не мій дім. Що в мене взагалі більше немає свого дому.
– Мені так хочеться свій куточок, – тихо мовила Любов Олексіївна. – Маленьку кімнатку, але щоб вона була тільки моєю. Щоб ніхто не переставляв мої чашки, не рухав мої книги, не чекав, коли я вже спакую свої речі у валізу. Я так сумую за нашим селом… За нашим садом, за тим, як вранці сонце світить у вікно на першому поверсі. Там усе було моє, усе дихало нашою з Вадимом працею.
– А ви не пробували поговорити про це з синами? Відверто, без образ?
– Пробувала, – зітхнула вона. – А що вони кажуть? «Мамо, ти вигадуєш. У тебе все є, ти в теплі, в ситості, ми про тебе дбаємо». Вони не розуміють, що тепло і їжа – це ще не все. Людині потрібен дім. Не тимчасове ліжко в чужій квартирі, а свій дім. Вони вважають, що зробили як краще, а я просто вередую на старості літ.
– Ось і сьогодні вранці… Невістка знову почала складати свої коробки у моїй кімнаті, хоча мені переїжджати до Сергія тільки наступного тижня. Сказала, що їй терміново треба звільнити балкон. Я подивилася на ті коробки біля свого ліжка і зрозуміла, що більше не можу. Вийшла на вулицю, йшла, йшла, поки не опинилася тут. І раптом злякалася, бо не пам’ятаю, яка саме це вулиця і який номер будинку. Всі ці сірі багатоповерхівки для мене однакові.
– А у вас є з собою номер телефону сина чи невістки? На папірці, у сумці?, – спитала перехожа.
Любов Олексіївна замислилася, а потім почала квапливо нишпорити у своїй старенькій сумці. Вона витягла невеликий блокнот у потертій обкладинці, перегортала сторінки тремтячими пальцями і нарешті зупинилася на якійсь із них.
– Ось… Тут записаний номер Ігоря. І Сергія теж є.
– Давайте ми їм зателефонуємо, – запропонувала та, дістаючи свій телефон.
Вона секунду вагалася, ніби вагаючись, чи варто взагалі повертатися туди, де її чекали коробки в кімнаті, але потім тихо мовила:
– Наберіть Ігоря, будь ласка. Він старший.
Жінка набрала вказаний номер. На іншому кінці довго не брали слухавку, але потім пролунав стурбований чоловічий голос:
– Алло, хто це?
– Доброго дня. Ваша мама зараз зі мною в парку біля річки. Вона трохи заблукала і забула адресу.
На тому кінці пролунав важке зітхання, а потім голос невістки або сина на задньому плані:
– Ой, мама знову пішла без попередження… Ми вже шукаємо її по дворах. Де саме ви сидите?
Жінка пояснила, як дойти до тієї лавки. Чоловік пообіцяв бути через п’ятнадцять хвилин.
– Зараз приїде Ігор, – сказала жінка.
– Дякую вам, дитино, – мовила вона без особливої радості у голосі. – Бачите, скільки від мене клопоту людям.
– Це не клопіт. Головне, що ви не одна.
– Одному можна бути й серед людей, – м’яко заперечила вона. – Буваєте в селах інколи?
– Буваю, але нечасто.
– Там зовсім інше життя. Там якщо ти хату збудував, то вона твоя до останнього дня. Твої дерева, твоя земля. А в місті все якесь тимчасове. Стіни бетонні, люди чужі. Я колись думала, що велика хата на два входи – це наша гарантія на спокійну старість. Думала, діти триматимуться роду. А воно он як повернулося. Продали все, розійшлися по кутках.
Вона розповідала про село з такою деталізацією, ніби прямо зараз бачила перед собою той високий паркан, сарай, доглянутий город і великий стіл під розлогою яблунею.
Всі ці дрібні деталі минулого були для неї значно реальнішими й ріднішими, ніж нові міські квартири із сучасними ремонтами, де їй виділяли лише тимчасовий куток.
– Ви знаєте, – мовила вона далі, дивившись на прохолодну воду річки, – я ж не прошу багато. Мені б хоч невеличку хатину десь скраю села. Щоб був маленький город, п’ять кущів помідорів та дві грядочки під картоплю. Щоб я знала: отут моє ліжко, отут мої капці, і ніхто не прийде через пів року з коробками, бо їм треба місце звільнити. Але сини й чути про це не хочуть. Кажуть, що це сором для них – якщо мати в селі сама житиме. Що люди скажуть, ніби вони про матір не дбають. А про те, що в мене на душі робиться, ніхто не питає.
– Вони, мабуть, по-своєму намагаються зробити як краще, просто не розуміють ваших почуттів.
– Не розуміють, – погодилася вона. – Бо вони вже міські. Їм це чуже. Вони думають, що якщо в хаті є гаряча вода і великий телевізор, то більше людині нічого й не треба.
З боку алеї з’явився чоловік років сорока п’яти. Він швидко йшов, роззираючись по боках, і коли помітив Любов Олексіївну, прискорив крок. В його обличчі читалося роздратування, змішане з легким переляком.
– Мамо! Ну куди ти знову пішла? Ми вже весь двір обійшли, думали, тобі зле стало десь по дорозі! – вигукнув він, підходячи до лавки.
Любов Олексіївна повільно піднялася.
– Я просто вийшла подихати повітрям, Ігоре. І трохи закрутилася голова.
– Забула адресу знову? – він зітхнув, звернувшись до жінки. – Дякую вам велике, що пригледіли за нею. А то ми вже не знали, що й думати.
– Все гаразд. Вона просто втомилася, – відповіла та, встаючи поруч.
Ігор узяв матір під руку, намагаючись діяти обережно, але в його рухах відчувалася ця поспішність людини, яка має купу своїх справ і намагається якнайшвидше вирішити раптову проблему.
– Ходімо додому, мамо. Настя там вже обід приготувала. І речі треба потроху збирати, Сергій казав, що в суботу за тобою приїде, у нього як раз вихідний буде.
При згадці про збір речей Любов Олексіївна лише важко опустила плечі. Вона не стала сперечатися, не стала нічого пояснювати синові. Вона лише повернулася до своєї рятівниці, тихо мовила: «Дякую вам ще раз» і повільно покрокувала алеєю поруч із сином.
