Доля моя така ж як і тисяч наших жінок – стала в родині за вола і за чоловіка, поїхала за грошима і вже який рік тут на чужині і все стараюся для своєї родини. Вибудувала за і роки хату, щоб було видно мою працю, все в ній моє, від сільнички до останнього шурупчика. Чоловік вдома отак совається, але хай буде, куди я його дію, а він сам не вступається. Сина виростила і дала йому освіту, скільки за ним пішло грошей один Бог знає, а я тут їх не ловлю з неба, кожен єврик мені дався працею.
І ось в двадцять п’ять років надумав мій син женитися і я тому не була рада, бо куди мені ще невістку? Для себе хотіла пожити, а там як підкуть онуки, то я звідси й не вилізу.
– Сину, куди тобі женячка? Походи ще трохи, стань на ноги, ти ж бачиш, що на своїй роботі мало що заробляєш, хоч робота гонорова. Але грошей обмаль. Не поїдеш ти до мене на заробітки, бо не для того я тебе вчила стільки років.
Але та дівчина як вчепилася, то вже було не відірвати, а мій як розум стратив, все виконує і бігом заяву подали. Куди вже мені було діватися?
Справила весілля, я оплатила половину, бо нема чого. Думали, що молодий все оплатить, але то відколи такі порядки?
Ми що взяли дівчину з приданим? Там і краси як такої нема: губи наче бджоли скусали, очі ледве піднімає, бо вії не дають, якби її отак добре відмити, то я не знаю, що би під тим всім було, яка красуня.
Почали вони жити і я синові як до того, так і після по триста євро висилала, щоб мав собі на якісь гульки і на каву. Я б могла і більше вислати, бо наче вже має родину, але ж я його просила не женитися таким молодим, то хай економить. Тим більше, що та захотіла квартиру дорогу з ремонтом в оренду, а то мінімум п’ятсот доларів коштує, а ще комунальні. Але я кажу, що висилаю йому, як дитині, щоб мав на заначку, а там хай обоє працюють і дають собі раду.
А тут син ввесь час почав жалітися, що все дороге, зарплата не росте, комунальні виросли і оренда ще на сто доларів виросла.
Та яка я мама аби мені серце за дитиною не стиснулося? Я вже готова була йому висилати скільки треба, бо ж дитина моя люба! А потім побачила те…
Я слідкую за невістчиною сторінкою в мережі, бо за такою треба мати око та око. Звичайно, що кожна її обновка не проходить повз мене і я одразу кажу синові з яких ото статків такий одяг, але він мене запевняв, що то вона на свою зарплату таке купує.
Але от та світлина мене ну просто вразила, а привід то який – день закоханих. Яке то має до неї стосунок? Ти вже жінка!
Але ні, вона виставляє такий букетисько на троянд може й п’ятдесят і прикраси! Я знайшла ті прикраси в інтеренті і вони купу грошви коштують! І вона то підписала:
– Кохання має ціну!
Ах ти ж! я бачу, що не має розуму те кохання! Як стільки грошей за один день? Він що – син мільйонерки? Отак двісті євро лиш пхинькнули! Аякже, адже мамця ще вишле, бо мамця ні квітів не хоче, ні прикрас, бо найбільше для неї щастя – аби син був щасливий!
Та я тут все економлю, все рахую і на акції полюю, а він отаке? Та краще би собі їсти купив на ті гроші, а він їй? Тому я повідомлю, що нема чого корчити пана і хай переходить на польові квіти і біжутерію. А хіба не так?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота