Сусідку нашу Марину я знаю, бо я від неї лиш на десять років молодша, то рахуйте мені сімдесят три, а їй вісімдесят три, ще жінка цілком була при тямі та здоров’ї, але діти захотіли грошей, а як інакше? Бо чого везти таку людину сільську до останньої волосини в місто?
– Марино, не продавай хати. – казала я їй, – діти добрі, поки в руках гроші, а далі будеш сама видіти, що лиш тобою будуть кути затуляти!
– Що ти мені на сина наговорюєш?, – казала вона мені на те, – та він знає, як мені є і мене пошанує. Добре. Що до тебе діти та онуки йдуть, бо близько, а до мене хто піде?
А я тоді до Володі кажу, щоби матір не забирав, бо не буде вона в місті жити, бо то не та жінка, як тут невістка як на мене рота відкриє:
– А вам яке діло? Потім перша будете в зубах носити, що Володя при посаді в місті, а матір в селі по людях ходить їсти.
– Та хіба я Марині коли шкодувала горня молока?
– О, вже нагадує. Володю, заплати цій жінці аби по селу не плескала.
Я махнула рукою і пішла геть. Я попередила.
Марина дуже тішилася, повіддавала мені купу речей, та мені нащо того, у мене свого купа є, але брала аби її не образити.
Поїхала. Хата так і стояла. Не було покупців, видно Бог бачив все і змилосердився над Мариною.
Пройшов десь місяць, як машина коло воріт загуділа, я вийшла дивитися, що то за нові сусіди, як Володя Марину привіз…
Я лиш руками сплеснула. Набулася коло сина, аж прозора стала.
Ледве Володя її до хати завів та почав крутитися аби піч натопити, бо хата відсиріла за той час і вже лишився ночувати. Зранку мала приїхати жінка, так мені він сказав, як приходив за молоком.
– Мама геть заслабла, все за селом сумувала, не могла ніяк прилаштуватися до міста, я їй кажу аби лежала та телевізор дивилася, а вона в плач: «Я зроду вдень не лежала»… Їсти не хоче з нами, ми їй кімнату виділили, невелику, але там і телевізор поставили коло ліжка, а вона навіть не включає… А тепер сказала, що хоче вдома відійти і аби я її привіз додому.
Пішов Володя сумний і я його розуміла, але ж я казала! Не буде сільська жінка вам перед телевізором годинами сидіти, не буде. Тим більше така, як Марина, яка була робітниця на все село, та вона все в такому порядку тримала, що любо було глянути.
Я задумалася, як то життя робить – навіть коло дитини своєї не можеш загрітися, лиш до свого куточка тягне.
Я й собі почала передивлятися, що маю пририхтувати на церемонію, кого з родини покликати, кого кликати співати, кого читати псалтир…
Зранку дивлюся, що Володя вже й піч розпалив, молодець, знає, що матері тепло потрібне. А тут двері рипнули і на порозі Марина. Я очі протерла, бо я думала, що то вже душа мене відвідує.
– Маріє, ти вже доїла корову? Молочка би мені, хочу зварити їсти, поки Володя спить, а він любив дуже мої пиріжки з молоком. То я тісто вже замісила, доходить, зараз пекти буду.
І з моїм молоком швидко побігла до хати, сніданок лагодити. Я отак з відкритим ротом стояла. От тобі й хористів збирай.
Далі приїхала невістка, Марина її на вулиці зустріла, бо з самого ранку з граблями по оборі крутилася, всюди заглядала, що має зробити, поки сніг не впав. Думаю, що вона так само сиділа і рот їй не закривався.
Поїхали діти, а Марина до мене.
– Не могла я там витримати, в тих сварках. Ніби й їсти кличуть, а далі докоряють. Що я нічого без них не їла і всі будуть казати, що я у них голодна сиджу, далі що телевізор той дивитися не хочу, що лежати цілий день не хочу. Як його стільки можна лежати? А говорити зі мною теж не мають коли, бо в тому телевізорі та й мені кажуть – цитьте та дивіться… А час як мені довго йшов, Маріє, безкінечно. Це ж не як у нас, що поки в печі запалила, поки кури випустила, то вже й до обіду скоро, а там походила по оборі та біля хати і вже й обід, там до тебе загляну, там до Віри і вже й вечір.
Ожила Марина, син частіше приїжджає, онуки навідують, а там до церкви піде та сусіди до неї… А якби була в сина, то не знати чи би й ще жила. А ви як думаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
